Глава 15. Одна умова

Дем'ян спостерігав за Надею, мов заворожений. Маленька дівчинка пригорнулася до неї, як до рідної. Хоча й добре пам'ятав своє дитинство в цих стінах, і знав, що тут діти легко спілкуються з незнайомими й мало не у всіх бачать рідних. Але все ж таки вони й прекрасно відчувають, до кого можна ось так підбігати, а до кого зовсім небажано.

Надя заплющила очі й навіть здалеку бачив, як затремтіли повіки з густими чорними віями. Тендітні руки невміло пригорнули маленьку до себе й зараз його темноволоса колючка виглядала зовсім по іншому - випромінювала ніжність, материнські почуття і розуміння. Побачив, як Надя повільно відсторонила від себе дівчинку та присіла біля неї навшпиньки. З її гострим язичком довго наважувалася, поки заговорила:

- Сонечко, я не твоя мама. Ти дуже красива дівчинка, але в мене немає діток.

Вона говорила це з неприхованим жалем та співчуттям. Не хотіла розчаровувати маленьку, але розуміла, що з дітьми потрібно говорити прямо, бо вони все чують та відчувають краще від багатьох дорослих. Дівчинка нахмурила свої світлі брови, тоді окинула Надю поглядом з голови до ніг, наскільки дозволяла поза останньої, та винесла свій вердикт:

- А й справді, як ти можеш бути моєю мамою? Мені майже вісім, ти більше схожа на мою сестру. Будеш сестричкою?

Дівчинка говорила безтурботно, але водночас хмурилася та роздумувала. Попри все Надя боялася її поранити чи образити, але вона сприймала це, як гру або ж головоломку.

- Як хочеш, то буду сестричкою, - вже в цю мить Надя усвідомила, що повертатиметься сюди ще неодноразово.

Дівчинка розсміялася та побігла до друзів, а Надя повернула голову до Дем'яна та впіймала на собі критичний погляд. Вона швидко підвелася та підійшла до нього, але він і не подумав йти далі. Продовжував стояти з пакетами в руках та уважно її роздивлявся.

- Що? - розвела вона руками, - я вимазалася чимось?

- Вимазуйся частіше, - усміхнувся чоловік, а тоді пішов далі.

Невдовзі вони опинилися у просторому скромному кабінеті, в якому їх зустріла пишнотіла жінка. На вигляд їй було близько шістдесяти, фарбоване каштанове волосся короткими пасмами спадало до шиї, за скельцями окулярів ховалися карі очі, а привітна усмішка одразу ж розташовувала до себе.

- Дем'янчику! - Мовила вона та мало не побігла обіймати його.

Надя вигнула брови дугою, рот привідкрився і вона ледь стрималася, щоб не перекривити оте "Дем'янчику". Однак останнього це зовсім не бентежило. Він обійняв цю жіночку та навіть легенько підійняв.

- І я радий вас бачити, Галино Семенівно, - звернувся до неї Дем'ян, а тоді вказав рукою на дівчину, - це моя подруга - Надя.

Вони обмінялися ввічливостями, і наскільки Надя зрозуміла, ця жінка є директором дитячого будинку, а ще в неї досить теплі відносини з Дем'яном. Вона запропонувала їм чай, але обоє відмовилися. Ще пізніше вона дізналася, що Дем'ян допомагає цьому будинку фінансово та й різними будівельними роботами. Для прикладу, зовсім недавно саме завдяки йому побудували новий майданчик надворі, а також відремонтували стареньку їдальню і закупили туди все нове. Надя захопилася ним, але водночас відчувала себе повною нікчемою. А чим вона допомагає іншим? А ще стало соромно, що по суті ніколи й не цікавилася, чим саме можна допомогти та зробити щось хороше в цьому світі. І хто б міг подумати, що в цьому черствому снобові, як вона подумала про нього при першій зустрічі, таке чуйне серце? Звісно ж, він, як ніхто інший, знав не з чуток про життя в дитячому будинку, але ж не кожен повертається сюди.

Пізніше вони зайшли до дітей та залишили там принесені подарунки, ще трохи погралися з ними, поспілкувалися, позадивлялися на захват в очах і тільки після цього Дем'ян запропонував пообідати неподалік в кафе.

- Чому ти це робиш? - спитала раптом Надя, сидячи навпроти Дем'яна.

Вони обрали прямокутний столик біля вікна і потонули в м'яких темно-коричневих кріслах. Тут було затишно, малолюдно і якось доволі свіжо. 

- Що саме? 

- Не знаю, як пояснити... - запнулася на мить дівчина, - я розумію, що ти робиш благородну справу й допомагаєш діткам, але, як я зрозуміла, ти й фінансуєш цей будинок, то для чого їздити сюди та самому все купувати?

- Справді не розумієш? - зітхнув Дем'ян і Надя тільки зараз зрозуміла, наскільки цинічно звучало її запитання.

- Люблю слухати твої відповіді, - викрутилася вона.

Дем'ян примружив очі та відкинувся на спинку крісла, тоді заклав руки за голову та розкуйовдив своє волосся. Сьогодні він був зовсім іншим з нею. Наче є таємна кнопка, при натиску якої людина докорінно міняється на один день. Не було уїдливих реплік, суперечок, зневажливого ставлення, пихатості. Сьогодні на всі запитання відповідав увічливо й щиро. І поки що Надя губилася в роздумах, який з двох Дем'янів більше їй до вподоби.

- Відправити кошти - це одне... Не знаю, як правильно пояснити. Для мене це рівноцінно відправці повідомлення або ж підписанню певного контракту. Наче й знаю, що зробив щось хороше, але серце цього зовсім не відчуває. Коли ж приходжу сюди, - він вказав у сторону будинку, що виднівся за вікном, - та приношу пакунки, то бачу щасливих дітей. Це, як ліки для мене. Ти хоч уявляєш, як ці діти чекають, щоб їх відвідали?

Надю знову кольнуло десь в грудях. Перед очима вкотре пронеслися картинки маленького Дем'яна, який також виріс тут і ці кольки в районі серця ще більше посилилися. Вона хотіла про це поговорити, бажала вислухати його, але не могла видати свою обізнаність щодо нього.