Глава 14. Субота

До суботи дні летіли майже непомітно. Надя сумлінно та з певним азартом виконувала роботу, додаючи власну родзинку в стандартні проєкти, а разом з тим кожного разу доповнювала своє персональне завдання. Бурхлива уява постійно підкидала нові ідеї або ж покращення в уже продуманий план щодо співпраці зі Старлецьким. Надя не могла заперечувати собі того факту, що з нетерпінням чекала суботи й саме тому була такою мотивованою.  Але, коли в п'ятницю він так і не зателефонував, то все піднесення скотилося до нуля. Невже просто посміявся з неї? А вона, мов ідіотка, готова бігти за одним помахом пальчика.

Спочатку руки поривалися набрати його номер і зателефонувати самій, бо "здатися" - це точно не про Надю, однак згадала, як минулого разу вислуховувала монотонний голос секретарки про зайнятість свого боса, тому швидко поклала телефон на місце. І раптом сталося бінго. Телефон ожив новим сповіщенням від незнайомого абонента, в якому була вказана точна адреса та час зустрічі. А після нього прилетіло ще одне: "Ти ж не передумала?". "Не дочекаєшся!" - Пробурмотіла під ніс Надя, натомість відписала коротко: "Я буду".

Звісно ж, навіть до зустрічі в неформальному форматі донька Баєровського готувалася прискіпливо. У п'ятницю ввечері вона ввела в пошуковику вказану адресу та все рознюхала про неї. На цій вулиці були різноманітні комерційні будівлі, дитячі майданчики, перукарні й тому подібне. Вона не розуміла, куди саме її запросив Старлецький і тому ще більше згорала від цікавості.

***

Дем'ян під'їхав до місця зустрічі на декілька хвилин раніше. Спочатку поривався піти сам, але все ж вирішив почекати Надю. Ця чорноока відьма засіла в серці й думках настільки сильно, що про роботу або ж про щось інше більше не міг думати. Йому хотілося її побачити, ще більше прагнув споглядати за реакцією на місце, яке він обрав для зустрічі. Бажав її розгадати та зрозуміти істинні мотиви щодо своєї персони. Надя виглядала сильною, незалежною, розкутою. Йому подобалися їхні словесні перепалки, її маленькі колючки, які так і хотілося гладити проти росту. Але найбільше Дем'яна заводило те, як вона змінювалася, коли він скорочував між ними відстань, або ж торкався. В ці моменти дівчина ставала іншою, залишалася такою ж сильною, але водночас в міру слабкою, такою ж розкутою, але бентежилася, і нарешті такою ж незалежною і повністю у його владі. А заради ледь помітного рум'янцю на смаглявих щічках готовий постійно спілкуватися з нею двозначними фразами. 

Дем'ян глянув на дисплей свого смартфона. Невже вона запізнюється? Це ж не побачення, та й Надя зовсім нетипова дівчина. Чомусь був упевнений, що вона з тих, хто приходить заздалегідь? або ж вчасно. Дем'ян ще раз оглянув все через скло свого автомобіля, але ні Наді, ні її автомобіля ніде не було.

Чоловік не витримав, тому вийшов і, ледь приховуючи своє невдоволення, пройшов до багажника. Спочатку вийняв усі пакунки, а тоді попрямував у потрібному напрямку.

- Довго тебе ще чекати? - почув трохи далі від себе.

Те, що він побачив, змусило оціпеніти та не рухатися. Через дорогу на тротуарі біля чорного блискучого мотоцикла стояла Надя з шоломом в руках. Він ще раз оглянувся навкруги, бо не розумів, як міг не побачити цю тендітну фігурку. Звісно ж, чоловік просто не очікував побачити її у такому вигляді та ще й на байку.

Тим часом дівчина усміхнулася, зловтішаючись тим, що викликала потрібну реакцію. А тоді повільною ходою підійшла ближче. Тут було малолюдно, оскільки район не популярний і машин у вихідний день майже не було.

- Побачив примару? - спитала, перебуваючи у двох метрах від нього.

Кутики губ Дем'яна піднялися в ледь помітній усмішці, а очі ковзнули фігурою Наді. Але всього лише на мить, бо неможливо було не дивитися на ці рвані світло-голубі джинси й таку ж куртку. На ногах красувалися білі кросівки й дівчина нагадувала, скоріше, студентку, а не менеджера із солідної фірми. В одній руці тримала шолом, а в іншій атрибут, який зовсім не пасував до цього образу, - теку з документами.

- Є щось таке, на чому ти не вмієш їздити? - спитав Дем'ян, бо вона справді здивувала його своєю появою.

- Хіба що на мітлі, - вдала, що задумалася, Надя. - Втім, і цьому, думаю, можна навчитися.

- Хм, - хмикнув Дем'ян та перевів погляд на її теку з шоломом, - це можемо поки залишити у моєму авто, - побачив її недовірливий погляд і поспішив продовжити, - я ж хвилююся, щоб ти не загубила ці надважливі атрибути, або ж хтось не поцупив, поки займатимемося справами.

- Справами?

- Я ж попереджав, що не змінюватиму свої плани через тебе.

Дем'ян випалив ці слова й побачив, як вони подіяли на Надю. Вона явно засмутилася і він встиг пожалкувати про сказане. Це речення, швидше, проговорив для себе. Бо не міг так швидко зізнатися самому собі, що ця дівчина зайняла місце в його серці, й тепер навмисне викроюватиме більше часу, щоб провести з нею. Не бажав прив'язуватися, не хотів стосунків... І ще безліч не та проти.

- Поклади в машині, - байдуже заявила Надя та передала йому свою теку, - то куди ми?

- Поверни голову й сама все побачиш.

Надя обернулася та побачила велику вивіску, на якій красувався надпис "Дитячий будинок "Надія". Коли вчора переглядала цю локацію, то цю будівлю пропустила мимо очей. Чомусь і подумати не могла, що їхня кінцева ціль - дитячий будинок та ще й з такою красномовною назвою. Вона повернула голову назад до чоловіка та нахмурила брови. В чорних очах читалося нерозуміння та купа запитань. Дем'ян лише розвів плечима й пішов до входу.