Глава 2. Дивний танець

За два дні до цього

Надя разом з батьком виходили з аеропорту міста. Як же давно вона не була вдома. Здавалося, цілу вічність. Хоча під час свого навчання в Німеччині приїздила сюди кожних пів року. Що б там не казали їй усі прибічники життя за кордоном, вона ж завжди линула до рідного й знайомого. Тут навіть повітря пахло затишком. Із сімнадцяти років дівчина навчалася у Німеччині. Спочатку вона пройшла річний курс підготовки до вступу, щоб покрити різницю між українською і німецькою освітами, а після цього навчалася чотири роки на дизайнера інтер’єрів і ще один довгий рік практики. Надя чудово розмовляла німецькою та англійською мовами і Юрій не приховував своєї гордості за доньку.

- Ласкаво прошу додому, принцесо! - Заговорив Юрій Баєровський, притискаючи до себе Надю.

- Задушиш мене, - засміялася вона.

- Таких, як ми, - Юрій притиснув її до себе ще міцніше, - так легко не здихатися.

- А чого мама з Тимофієм не приїхали?

- Я не мав цього казати, - з награним жалем заговорив Юрій. Чорні очі примружилися, а уста ледь стримували усмішку, - але ж ти й так мене розкусиш… Вони готують тобі сюрприз.

- Зрозуміло, тоді я достатньо здивуюся, коли побачу його.

- Моя ж ти дівчинка, - Юрій поцілував її смоляне волосся та допоміг сісти у машину. – Надю, через два дні ми йдемо на бал у середньовічному стилі, - побачивши її погляд з-під лоба, обережно продовжив, - знаю, що ти не любиш всі ці заходи та збіговиська заможних людей… Але я дуже хочу, щоб ти пішла разом зі мною і матір’ю. І Віталіну з собою бери.

- А Тимофія? – скривила обличчя Надя, - чому я завжди маю віддуватися за нього?

- Ти ж знаєш, що у нього в голові – одне програмування.

- І що? Бзез мене ніяк? І що то за дурня у середньовічному стилі?

- От наш мер придумав, що жінки мають поводитися, як леді, а чоловіки – як джентльмени. Хоча б на цьому вечорі. Думаю, він просто хоче виділитися, бо його рейтинг почав падати. А ще я хочу тебе з деким познайомити там.

- Я думала зустрітися з друзями. А ще хотіла поговорити з тобою про відкриття свого бюро по дизайну інтер’єрів…

- От підеш на цей вечір з нами й обіцяю, що ми нарешті поговоримо про відкриття твоєї власної справи.

Юрій чудово знав свою доньку і її мрії. У неї була не лише його зовнішність, але й гордий та запальний характер. Дівчина вперто йшла до своїх цілей і завжди домагалася того, чого прагнула. Однак між ними існувала суттєва різниця – на відміну від Юрія, дитинство Наді було оточене любов’ю і підтримкою. Можливо, саме тому й методи досягнення цілей були благороднішими, ніж його. Значно благороднішими.

І ось через цей маленький шантаж із сторони її батька, мусила тепер знаходитися на цьому дивному, зовсім несучасному, балу.

- Потанцюєте зі мною? – знайомий баритон заговорив зовсім поруч та простягнув долоню Наді.

Спочатку Надя подумала, що це якесь марення, але ж ні. Незнайомець із саду справді стояв перед нею і галантно запрошував на танець. Віталіна ледь стримувала смішок і уважно спостерігала за своєю подружкою.

- А за етикетом цього балу, - почала говорити Надя з смішинкою в голосі, - я маю одразу вам відповісти чи можна подумати ще?

Не встигла вона договорити, як незнайомець вхопив її руку та легенько повів за собою:

- Ходімо. За етикетом необхідно йти одразу, щоб не осоромити свого партнера.

Опинившись в центрі залу, змогла нарешті добре його розгледіти. Ще там, у темряві, мусила визнати собі, що він справжній красень, але при світлі безлічі люстрів суворі риси обличчя відчувалися гостріше, а холодний погляд пронизував до кісток. Чоловік поклав одну долоню на талію та притягнув до себе, іншою ж охопив тендітну руку та міцно стиснув, наче боявся, що втече.

Він прекрасно вальсував. Надя почувала себе невагомою пір’їнкою, яка піддатливо виконує кожен його рух та супровід. Чоловік не відводив свого сірого погляду, наче намагався щось відшукати на її обличчі, або ж вловити хоч якісь емоції. А вона вперто мовчала, була й досі ображена за його незрозумілу поведінку в саду.

- Я Дем’ян, - заговорив нарешті чоловік.

- Гарне ім’я, - відповіла Надя. Захотіла додати, що надто гарне для такого самовпевненого павича, але вчасно прикусила язик.

- Я образив вас? – спитав чоловік, легенько усміхаючись.

- Як ви могли таке подумати? – Надя навмисне вклала у свій голос іронію та здивування.

- Бо ви не називаєте свого імені, - Дем’ян вдав, що не помітив іронії у її голосі.

- Не бачу сенсу, - Надя намагалася не дивитися йому в очі, бо як тільки пересікалася з ним поглядом, то одразу ж розчинялася у повітрі. Від нього віяло якоюсь особливою харизмою. Відчувалася сила та витримка. Поруч з ним почувалася маленькою дівчинкою і дуже хотілося пригорнутися до цього міцного плеча.

- І чому ж ?

- Бо ми більше не побачимося, - впевнено заявила Надя, вклавши у свій тон всю твердість.

- Помиляєшся, - чоловік перейшов на «ти», - бо ти хочеш вийти за мене заміж і народити мені купу таких же чорнявих колючок.