Глава 11

Аліса поверталася додому без поспіху, хоча знала, що її вже точно шукають. На небі займався спокусливий світанок. Принаймні саме таким їй здавалося рожеве небо, що займалося на сході.

Вона розуміла, що вчинила дуже нерозважливо, адже ніколи раніше не була схильна до таких необдуманих вчинків, але на диво собі не почувала за собою провини. Це просто сталося, це було добре. Їй було добре, вона відчувала стільки емоцій, ніби знову ожила після довгої смерті. Ще й зараз всередині вирували емоції та залишки того щастя, яке може дати жінці лише чоловік.

Вона пройшлася пляжем, аж поки не знайшла на вологому від світанку піску свій рушник, а під ним телефон. На щастя ніхто його не забрав. Але увімкнувши його вона побачила шалену кількість пропущених, і прискорила крок до дому.

—  Зі мною все добре, я просто прогулювалася! —  мовила коли побачила сестру і Адріано, але пізніше, глянувши на себе в дзеркало, зрозуміла, що навіть сама собі не вірить. Та виправдовуватися не стала. —  Мені треба в душ.

—  Ага, таки треба. Мовила сестра змірюючи зацікавленим поглядом Алісу. —  Але ми ще не договорили. 

—  Я не маю більше що сказати, а тепер пробач я в душ. А потім буду готова виїздити. Нам ніби призначена зустріч з мамою! 

Аліса змивала з себе пісок і запах сексу. Точніше це був запах Федеріко, в який би залюбки загорнулася, але проточна вода все змила. Вона не знала чому збрехала сестрі, чому не сказала, що мало не потонула. Просто все це як і прекрасну ніч хотіла зберегти в таємниці. 

До сніданку, який був обов'язковий у цій сім'ї, як і всі інші прийоми їжі вона спустилася свіжа і щаслива. Та це щастя геть не розділяла старша сестра, яка сиділа насуплено і з образою  поглядала на Алісу. Всі інші члени сім'ї розійшлися: Адріано —  у справах, діти на навчання.

—  Не розділяю твого щастя, —  мовила Данієла, поки Аліса наповнювала свою тарілку смачним сніданком. 

 —  То ти не розповіси де ти була?

—  Я ж вже сказала! —  мовила кладучи до рота шматочок фрітатти.

—  Нізащо не повірю. В тебе був вигляд ніби ти в піску вивалялась.

—  Пробач, та я дуже голодна. Давай просто поснідаємо!

Але тарілка Данієли так і залишилася порожньою до кінця сніданку. Випила лише пів склянки апельсинового соку.

—  Ел, я просто хвилююся за тебе, —   мовила розірвавши тишу, —  до того ж ти слухавку не брала.

—  Я вже доросла дівчинка, —  хіба ні? А телефон просто сів, вибач за це. —  Вона не хотіла продовжувати розмову, але все ж додала, витираючи рота серветкою, і почуваючись ще краще ніж до того. —  Та я ціную твою турботу і вдячна тобі за неї. —  Добре знала, які слова можуть розтопити серце сестри.

***

Попри бажання Данієли поговорити, та все ж таки дізнатися, чому Аліса не ночувала вдома, в машині панувала тиша. Данієла підозрювала, що на сестру так подіяв дзвінок батька, тому й не тиснула на неї. В Аліси давно були складні відносини з сім'єю, і якщо до матері вона була просто байдужою, то батька відверто ненавиділа. Данієла й сама його зневажала, та все ж розуміння того що це її сім'я не давало можливості просто все кинути чи відмовитися. Попри українське коріння батька Данієла вважала себе італійкою, і сім'я для неї на першому місці. За те, що Аліса відмовилася від них усіх так просто, навіть трохи презирала і водночас заздрила їй, бо сама ніколи б так не змогла. І хоч вони спілкувалися, між ними вже давно не було тієї близькості що раніше. Та вона щиро любила сестру і прагнула, щоб та була щасливою. 

Аліса ж мовчала, бо не хотіла порушувати ту внутрішню насолоду, яку відчувала після щасливої ночі. Їй просто було добре, спокійно. А ще вона нізащо на світі не хотіла розповідати про бодай щось з того, що робила уночі. Це була її таємниця, яку вона хотіла залишити лише для себе.

На вулиці ставало спекотно, і Данієла увімкнула кондиціонер, а Аліса зачинила вікно, щоб не впускати спеку. 

—  То коли ти зустрічаєшся з батьком? —  Не витримавши тиші, запитала старша сестра.

—  Я думала ми просто в тиші їхатимемо, —  з посмішкою кинула Аліса. — Хіба так важко помовчати? Музику б  увімкнула, якщо тобі вже так сумно.

—  Не переводи тему, просто скажи, що вирішила! —  наполягла Данієла.

—  Я нізащо не зустрінуся з ним, він вже все що міг зробив для мене, —  з сумом мовила. —  Особливо після неприхованих погроз з його боку. І не дивись так на мене, це я маю вважати тебе дивною, бо ти все ще вважаєш їх батьками, і все ще тягнешся до них.

—  О люба моя, вони наша сім'я, і ти моя сім'я. Це одна з небагатьох речей, які ми не можемо обрати. Я знаю, що вони непрості, що егоїстичні, але все одно люблю їх.

—  Пробач, та я не поділяю твою точку зору. Ти люби, а я ненавиджу їх. І не забувай, що я тут не для того, щоб спілкуватися з ними, миритися чи любити їх. Я виключно заради тебе тут. Бо ти моя сім'я.

Данієла не знайшла, що відповісти, але не змогла приховати посмішку, бо попри непорозуміння, сварки і різні погляди вони завжди були сестрами, яких нічого не могло розсварити чи розділити.

***

Решту дороги обидві мовчали, хоча багато б могли сказати одна одній. 

Їхнє авто, як і минулого разу, зупинилось на парковці біля лікарні. Вони зайшли всередину.

—  Вітаю, ми до синьйори Елеонори, —  мовила Данієла, що навіть тут почувала себе старшою, тому і брала ініціативу на себе, —  нам призначено, —  поспішила додати. 

Аліса пленталася позаду без особливої цікавості. 

Сеньйора за стійкою, щось перевірила в комп'ютері і ствердно кивнула.

— Я вас проведу.

—  Дуже вам дякуємо!

—  Але мушу вас попередити, вона зараз в не дуже гарному стані, в неї був приступ і ми вкололи їй заспокійливі, —  мовила висока жінка', що йшла попереду.

— Гаразд, — уважно слухала Данієла.

Вони зупинились біля дверей до палати номер 15.

Аліса все ще трималась позаду, коли її сестра впевнено відчинила двері і зайшла всередину.