Глава 7

 Вони прогулювалися старовинними вуличками Трієста не зважаючи на палюче італійське сонце, що стояло в зеніті. І сторонній споглядач дуже легко міг би помилитися прийнявши їх за щасливу пару чи молоде подружжя. Завернувши за ріг, опинились в затишному внутрішньому дворику. 

Аліса слухняно йшла за чоловіком. Вони увійшли до прохолодного під'їзду, рипнувши старезними важкими дверима. 

— Я подумала про пейзажі, лише тому, що вони тут просто неймовірні, — сказала дівчина, розглядаючи побілені стіни.

Дерев'яні сходи голосно стогнали під вагою людського тіла.

— Si. Я щасливий, що народився в Італії, —  мовив швидко підіймаючись. —   Ось ми і прийшли!

Чоловік зачекав, поки дівчина здолає останні сходинки і старим великим ключем відімкнув так само старі двері.

— Ласкаво прошу в майстерню Федеріко Фріоллі, — мовив, запросивши жестом увійти.

Аліса ніби на секунду завагалась, та все ж переступила високий поріг.

— Ви тут живете? — запитала, розглядаючись.

— Ні, тут лише майстерня. Ця квартира належала моїй бабусі, і багато років тому, я отримав її у спадок. 

Дівчина одразу помітила простору вітальню з високою стелею, до якої потрапляло багато світла. Через прочинену кватирку увірвався вітер, що змусив старі і ледь пожовклі фіранки закружляти у танці. Та чоловік швидко зачинив вхідні двері і тюль опустився на своє місце, лише трохи погойдуючись

За вікном виднілись червоні дахи старого міста і десь вдалині синьо-зелені пагорби. 

Пройшовши далі, Аліса побачила незавершене полотно, що лежало просто на світлому паркеті, який подекуди був вкритий плямами від фарб. Навколо був безлад, який притаманний творчим людям, принаймні більшості з тих, кого знала Аліса. 

Під стіною, наче на виставці стояли портрети. Вона одразу попрямувала туди. Полотна були яскраві, виразні, кольори були дуже насичені, і відразу бачився чіткий авторський стиль, що повторювався в кожній картині.  А моделі, всі як на підбір, красуні з витонченою фігурою та великими очима. Тут же були й картини з зображеннями жінок лише по ключиці, і ті, яких прикривав лише клаптик тканини. 

Дівчина наблизилась до одної з картин, де жінка була зображена з пікантного ракурсу. Аліса глянула ближче, наче хотіла побачити кожен мазок.

— Я б з радістю виставила ваші роботи у себе в галереї, — мовила, озирнувшись на Федеріко.

— Гадаю, це найвища похвала для художника, почути таку пропозицію, а почути її від вас ще приємніше. 

— Я серйозно, — закивала головою, — Думаю, не проблема транспортувати їх до Варшави.

— Варшави? 

— Так. Саме там моя галерея. Як і все моє життя. 

— Тільки не кажіть що ви іноземка, у вас прекрасна італійська? — підійшов ближче до жінки. 

— Я італійка! — видихнула приречено, — але у мене з цією країною не вийшло. 

Дівчина перевела погляд у вікно. Вона дивилась на прекрасні пейзажі, які виглядали так ніби їх теж намалював найталановитіший з митців,  згадуючи своє минуле. 

— І ти не думала про другий шанс?

— Це неможливо.

— Impossibile? — перепитав.

Та Аліса не хотіла говорити про це. Тому підійшла до полотна, що лежало посеред кімнати.

— То що? Ти згоден? — запитала, присівши, щоб краще розглянути портрет.

Обличчя вже вимальовувались, та не вистачало деталей, рис, а ще цього дивакуватого авторського стилю. Здавалося, Аліса от-от впізнає жінку на полотні.

— Мені треба подумати! — всміхнувся, — Зараз в мене є деякі інші справи, окрім мистецтва.

— Які це? — Дівчина здійнялась на рівні ноги, опинившись впритул до чоловіка.

— Це стосується моєї іншої роботи. Моє мистецтво це більше для душі.

— Я, — заявила Аліса, — роблю художників багатими. 

Федеріко лише всміхнувся, не відводячи очей від рудоволосої красуні. Аліса ж не витримавши такої близької відстані, зробила крок в сторону, цокнувши каблуком. Вона обережно оминула полотно і опинилась прямісінько біля вікна.

— Схоже тобі подобається твоя робота. — став позаду.

— Я просто обожнюю те, чим займаюсь. Особливо, коли вполюю когось справді талановитого. 

— То що тебе привело назад до Італії?

— Родинні справи, — відповіла з ноткою жалю в голосі.

Кожного разу, думаючи про свою сім'ю, дівчина згадувала своє дитинство і юність, коли приходилось найважче. Перед очима поставав розлючений батько, що замахувався на неї і мати, що залишалася байдужою і холодною. Вона ставала істеричною лише коли не виконувалися її бажання, тоді вона була справжньою сиреною в найгіршому значені цього слова. 

Знадобилось кілька секунд, щоб опанувати себе. Здається чоловік помітив хвилювання Аліси, бо запитав:

— Все добре? — зазирнув просто у вічі.

— Так, — видихнула.

— Ходімо, присядеш на диван, а я принесу щось випити.

Дівчина вмостилась на невеличкому дивані, що був вкритий сірим пледом. Уява одразу намалювала як для художника позують жінки на цьому дивані.  

— Є тільки вода, — повернувся чоловік з двома півлітровими пляшками, що покрились конденсатом.

— Те що треба в таку спеку, — промовила беручи воду.

Вона зробила кілька ковтків холодної рідини і покладу пляшку поруч на дивані. Федеріко присів, розвернувшись до дівчини.

— Чому саме мистецтво? Чому обрала працювати з художниками, полотнами?

— Не знаю, це ще з дитинства. Пам'ятаю як ходили на екскурсію з класом і мені так подобались ті всі картини. Я потім сама ходила в різні музеї, галереї…

Розповідаючи це, Аліса не припиняла усміхатись. Вона й сама не часто над цим задумувалася. Та її любов до мистецтва і кар'єрний шлях це справді гарна історія. Федеріко уважно дивився на жінку і здається так само уважно слухав, а вона захопливо розповідала.

— Ну а ти? Яка твоя історія.

— Батьки були дуже зайняті, коли я був дитиною. Вони віддавали мене на різні додаткові заняття. Так, одного разу, я потрапив на урок малювання. І це був мій улюблений гурток. З того часу я відвідував багато різних занять і пробував себе в різних стилях. Та все ж прийшов до портретів.