Перехрестя Світів. Фантом.

Глава 31

 

                                                            Н А Ш    Ч А С.

 Спить Дарина. Нічого не чує. Наче в тихій ямі. Але ж всьому свій час. Прокинулася. Промені сонячні у віконце сяють. Тихо. Тільки шум міста за вікном. Поруч Зоряна. Також ще спить. Навіть сопе, як в дитинстві. І так спокійно стало Дарині, так легко. Як в дитинстві, сказала б вона. Але не було так в дитинстві. 

Може, спогад чийсь зловила. Ранок. Аромат кориці та випічки. Тихі звуки з кухні. матуся готує щось смачне. А попереду - цілий день. Маленьке життя до заходу сонця. 

Шкода, - думає Дарина. - Не моє це життя. І нікого з покоління мого. 

Потягнулася на ліжку Зоряна.

-Добрий ранок,матусю, -  каже, - Як ти себе почуваєш? 

-Добре тут, - відповідає жінка. - Дійсно, здається. ти знайшла кращий світ. Тільки ліжко вартує половину скарбів корони. За таку постіль і королі б віддали півцарства.

Засміялася донька, наче срібний дзвіночок задзеленчав.

-Не бачила ти ще скарбів світу цього. Хата ця - найгірше, що люди побудувати змогли. Покажу я тобі і море, і палаци заморські, і багато див різних. 

-Та мені поки що і цих жив вистачає, - каже Дарина. 

До вікна підходить, і лякається:

- А земля де?

-Мамо, ми ближче до неба зараз. Земля далеко, але ми завжди туди спуститися можемо. Або, навпаки, вгору піднятися. Якщо захочемо. Поки що дивись через прозоре скло на світ. Вікно воно називається.

- Навіщо дивитися?

-Придивляйся. Тобі в цьому світі жити. З цими людьми. Навіть коли до моря-океана поїдемо, люди все одно будуть. Не можна без них.

-І ти зі мною поїдеш? - питає Дарина.

-Обов’язково, - каже Зоряна. - Як ти без мене у птицю металеву зайдеш? І не злякаєшся при цьому?

- А навіщо в птицю?  - дивується жінка.

- Птиці ці літають бистріше за всіх. Зараз ти  зиму бачиш за вікном, наприклад. Сідаєш в цю птицю, і через десять годин ти в літі. Спека. Океан.  Пісок білий.

-Океан краще? 

- Океан інше, - відповідає Зоряна. - Не ріка. Не озеро. Навіть не море. Те, з чого вийшли ми. Солоний. Потужний. Первісний.

-Ти так кажеш… Але ж я води не бачила в степу. Калюжі та дощ.

-Не бачила, -  погоджується донька. - тепер побачиш. Відчуєш. Там гарно жити. Коли гроші є.

- Кругляки металеві, - згадує Дарина, - Сава мені носив.

- Скажеш дякую своєму прихильнику, - дзвіночком голос Зоряни лине. - Він тобі життя гарне забезпечив. Один золотий кругляш - і ти в хатині найкращій цілий сезон живеш.

- Сава,.. - сумно сказала жінка. - А він же як?

- Не потрібні степовику хаті скляні на океані, - каже Зоряна. - І зорі тропічні на небі темному також. Все, що хотів він - аби тобі гарно було. Друг. Вірний. Якщо буде все добре, провідаємо його колись.

-Дивно так все, - тихо каже Дарина. - Наче і гарно, але лячно.

- Звикла ти до степу, - відповідає донька. - До ковилів. До того, що все життя тільки одне місто бачити можеш. А світ - він величезний. Ти навіть не уявляєш. А є ж інші світи, крім цього. Пощастить, то побачиш ти їх. 

- Якщо ти зі мною будеш, може, і не страшно все стане мені, - зітхає жінка. - Народилася я в дивному місці. Зростала, бачачи те, що іншим не дано. І тепер перейшла в світ такий, що ніхто до мене не бачив. Чи є чому сумніватися? Кажеш- океан? Ну най буде океан. Аби щастя було в душі. Якщо ще люди гарні поруч - взагалі ні про що інше думати не буду.

Ярі знов сон поганий наснився. Такий поганий, що не запам’ятала вона його. Тільки зранку прокинулася - постіль волога. Тобто, спітніла від сна цього наче на сонці день пролежала.

Батьки вже на роботу пішли. Вийшла дівчина на кухню. Стоїть тарілка тарілкою накрита. Млинці вже охололі там. Поруч баночка з варенням грушевим - до млинців. Отакий сніданок простий. А ще молоко в холодильнику. Або чай. Нехитра їжа на кожен ранок. І так чогось Ярі гірко стало. Працювали її батьки все життя. І що мають? Навіть в табор доньку віддати не можуть. Добре, що дівчина вже доросла, ладу собі дасть. Та розумна - на спокуси всілякі не поведеться.Чому так? Не знає вона. Та й ніхто не знає.

Але ранок є ранок. Поснідала, молока попила. Омельяну поставила обов’язково. Бо пообіцяла. Тепер на вулицю, мабуть, піде. Однокласників своїх пошукає. Годі в ігри дивні грати. Вона звичайна дівчина, просто бачить більше, ніж інші. Могла б - відмовилася. 

Сидить тепер, чай п’є. І тут раптом Омельян виник - нізвідки. Вовна дибки. В очах - жах суцільний.

-Що трапилося? -  питає Яра. Аж злякалась, на нього дивлячися.

- Вищого вбили.

-Хто такий Вищий? - питає Яра. - Не чула про таких.

-Це наші управителі. Керують усім. До них потрібно йти, якщо щось не так.

-А, це як наші депутати? Ну вбили, і вбили. Скільки їх таких є, - каже дівчина. - Зиску з них ніякого, тільки зарплатню отримують.

- Не розумієш ти! - аж по стінах кола навертає Омельян. - Наші Вищі - інші. Вони працюють.

-Теж десь таке чула, - відповідає дівчина. - І що тепер? Допрацювались?

-Хто може вбити Вищого? - пошепки питає хатній дух.

- Ти мене питаєш? Я не знаю, точно тобі кажу.

- Монстр страшний. Сильний.

-Слухай, я втомилася, - каже Яра. - Монстри, сутності, Перехрестя. Ви мені спокійно дасте пожити, чи ні? Мене хтось чіпає? Ні. Дівчина-Луна навіть пішла. Дайте канікули відгуляти нормально.

Подивився на неї Омельян. Зітхнув. Та щез.

От і гарно,- подумала дівчина. - Зараз гуляти піду. На вулицю. Про нові кольори помад з дівчатами побалакаємо. А не оце все.

Не встигла. Наче щось у голові лоскоче. Але Яра вже знає - Меланій. Сіла на стілець, одна нога взута, інша - ні. Зосередилась. Відгук послала. Вийду зараз, - наче каже. А у відповідь - тиха згода. І велике дерево біля виходу, як картинка.

Збігла по сходах, і вийшла в червень спекотний. 

Стоїть годованець біля дерева, на двері дивиться. Навіть хотів бігти, коли Яру побачив. Але стримав себе. Бо людей у дворі - купа. А дівчина йде, начебто по справах. І Меланій - за нею. На горіще їх улюблене прямує.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше