Н А Ш Ч А С.
Яра не чекала. Але і не здивувалася, коли Дівчину-Луну побачила. Тільки от місце було вибране дивне. Як на неї. Старий парк. Там полюбляла відпочивати дівчина, коли зовсім нікого бачити не хотіла. Парк невеличкий, на три дерева - як казав батько. Тільки й гарного того, що дуже мало людей туди ходило.
П’ятнадцять років, а Яра на дерево залізла. Ну куди це годиться? Але їй подобається. Сидить та уявляє себе - то капітанкой корабля, який по океану пливе. То розбійником лісовим, що за жадібними багатіями полює. Очі заплющить, та вигадує собі майбутнє.
А потім очі відкрила - трохи не впала. На сусідній гілці Дівчина-Луна сидить. На неї дивиться. Спохмурніла Яра, зрозуміла - гра закінчилася. Але дівчинка ж ввічлива. Привіталася.
- Не хотіла б ти мене бачити, - каже мандрівниця.
- Не хотіла б. Але ти чи відстанеш від мене? Скажи краще, чого ти хочеш, бо і досі цього зрозуміти не можу. Про “хто ти така” навіть не знаю - питати чи не питати.
-Я можу тобі сказати, - відповідає Дівчина-Луна. - Але, боюся, злякаєшся ти.
-Я вже місяць перелякана ходжу. Канікули мої спаплюжені. Тож куди лякатися більше?
- Ніколи так не кажи, - серйозно каже гостя, - бо завжди є, куди більше.
-Ну то я слухаю, - каже Яра. - Правду скажи нарешті, та розлучимося на гарній ноті.
- Слухай тоді. Про порожнечу тобі годованець казав
- Меланій, - різко обриває дівчина. - Його звуть Меланій. А ще б цікаво ім’я твоє справжнє почути, ну то вже таке.
- Не потрібно тобі моє справжнє ім’я. А Меланія, тобто, захищаєш? А мене так захищати будеш?
-Була б ти моїм другом, захищала б, - каже Яра. - А так… дивно прийшла, незрозуміло для чого. І підеш, гадаю, так само дивно.
- Тобі тоді що з того? Якщо на мене байдуже? Піду і не повернуся більше. З полегшенням тут багато хто видихне, - зробила паузу, а потім продовжила. Отже, порожнеча. Існуюча та неіснуюча одночасно.
- Як таке може бути, - здивувалась дівчина.
- Як кіт Шредінгера, - також різко сказала Дівчина-Луна. - Не дурніша я за тебе. В неіснуючому все зберігається. Тільки поки воно зберігається, його нібо то немає.
- Давай про таке не будемо, - попрохала Яра. - Це я точно не зрозумію. Та й не важливо, я думаю, яка вона, твоя порожнеча. Навіть що може робити не важливо. А от тебе та твоїх батьків якими зробила - оце питання.
- Батьки мої, - зітхнула мандрівниця. - Я тобі свою хатинку в світі нашому показала. Жили ми там. Довго. Нікого не чіпали. От віриш, нікого. Мої старші завдання виконали, тому порожнеча їх відпустила. Може, колись ще потрібно було б щось таке зробити, то вони б пішли. А поки просто жили. Старші світ роздивлялася. Намагалися щось відтворити. І відтворювали інколи, заради ігор.
- Тому вас ігрунчиками називали?
- Ну а як нас їм звати?
- Фантоми. Тому що ти будь що відтворити зможеш, так?
- Ні, - посміхнулась Дівчина-Луна. - Не будь що. Але вже багато чого. Живе. Іноді не живе. Але це не дуже цікаво. Живе відтворювати цікавіше.
- То чи не мене ти відтворити прагнеш? - від цієї думки Яра аж на гілці застигла.
-Немає в мене такого завдання,- відповідає гостя. - А сама я… дуже сильно такого прагнути повинна, щоб все вийшло. До того ж, ти складна.
- Що означає я складна? - здивувалась дівчина.
- Тіло відтворити легко, - каже Дівчина-Луна.- Дивись.
Руку вперед простягнула, зосередилася, і починає перетворюватися її тендітна ручка на ведмежу волохату лапу. Яра дивиться, навіть очима кліпнути не може. І лячно так, що в гілку вчепилася - хоч би не впасти. А потім знов ведмежа кінцівка на людську руку перетворилася.
- Кажу ж, воно тобі не потрібно - бачити таке. Це рівень простий. Побачити тварину. Вивчити ретельно. Запам’ятати до найдрібнішої волосинки.
- Як ти його запам’ятаєш, коли картинка в голові максимум секунду тримаються, - не вірить Яра.
- Це у людей - каже гостя.- У нас не так. В голові картинку утримувати можемо стільки, скільки хочемо. Навіть очі не заплющуючи. Хоча тоді вони плутаються.
- Отаку б шпагралку на екзамен, - помріяла дівчина. - А краще книгу цілу. І в голові перелистувати щоб можна було.
Дивиться на неї Дівчина-Луна, наче каже - про що ти мрієш, в мене воно так і є.
-Ну добре, - повернулася до розмови Яра. - А складність в чому.
- Те, що в тобі. В голові. В серці. В тілі. Все потрібно знайти та запам'ятати.
- В тілі? - дивується дівчина. - А в тілі що? Органи усілякі.
- Тіло, Яра, завжди твій найкращий друг, - повчально каже Дівчина-Луна. - Завжди підкаже. Все збереже. І гарне і погане. Запам’ятає.
- Як це запам’ятає? - питає Яра
- А так. Побачила ти друга з другом його. Наче гарна людина. Наче ввічливий, чемний. Але десь в центрі тіла стискується щось. Немов би гаряче туди піднесли. Попереджає тебе тіло - погана людина. Ти ще не познайомилася з ним зовсім, а тіло вже знає. Потім, коли ця людина погане зробить, кажуть інші - не можу повірити. Тому, що тіла свого не чують. А воно аж розслабилося раптом. Бо небезпека щезла.
Задумалась Яра. Та й згадала пару випадків, коли дійсно, хотілося від людини цієї забитися в кут. Але куди ж ти заб’єшся? А потім чутки доходили - погано повелась або повівся той чи та, від кого наче гаряче в сонячному сплетінні було. Тож, дійсно, тіло знає.
-І далі що? - питає Яра.
- Довго це. Потрібно людину навиворіт розкласти. Все все побачити. І запам’ятати. Щоб все зберегти.
- Я б сказала, що це клони, - дійшла висновку дівчина. - Знаєш, хто такі?
- Читала, - тонким голоском каже мандрівниця. - Головне питання - чи є душа в них?
- А в тебе, значить, буде. Тільки не моя, а твоя.
- Скоріш за все так. Але і душу можна забрати. Потім. Тільки можуть не дозволити.
-Як все це складно, - каже Яра. - А я тобі нащо? Якщо це не завдання порожнечі?