Перехрестя Світів. Фантом.

Глава 19

   КОЛИСЬ.

Мала? Так, малою їй подобалося бути більше. Хоча могла і по іншому. Вчилася на рослинах. Це було легко. Спостерігати за стеблом з квіткою, яке хитається в повітрі. І свідомість хитається разом з ним. І сама стаєш цією червоною квіткою. Сок тече по стеблу вгору. Дихають листя. Пелюстки квітки відкриваються зранку. Кожен пелюсток, як себе, відчуваєш. І, нарешті, виростає на поляні кущ з таких квіток. Росте. А потім зникає.

З тваринами складніше. Вони на місці не сидять. Тим більше місцеві. Але, якщо хочеш, можна все. Бігати приємно. А от істи. Не дуже. Але без тварин немає розуміння. Як все влаштовано. Пухнастою лапкою доторкнутися до земля. Полетіти, спіймавши вітер. Або навіть пірнути до самого дна. Складно. Довго. Але потрібно.

Старші могли і в різних  істот  світу. Але це вже рівень. Їй поки що не доступний. Але ж часу попереду. Майже вічність.

Не мама. Не тато. Але дивляться так, наче мала найгарніше, що в цьому світі є. Кажуть - рости. Радять - вчись. Нагадують - потрібно вміти. І люблять. Кажуть - так не може бути. Чому не може? Чи обов'язково любов повинна така бути, як в усіх? І вона їх любить. Хоча інколи дражнять малу. Прийде додому, а там тваринка пухнаста. І двері відчинені. Чи то віник брати, чи то тарілку ставити. 

Найсмішніше з ліжком було. Це коли старша приклади наводила. А мала взяла та сіла. Як на підлозі опинилася - тільки зліт свій в повітря пам'ятає. Поки пригадувала, що вона може - вже лежить. А старша хихоче. А в самої на голові гулька недостворена. 

Старший-старша - також мінялися, як хотіли. Їй більш за все кошуни летючи подобались. Але сама вона так не скоро зможе. Поки що тільки рослини, та дрібні комахи. Хоча зовсім вони не дрібні виходять. Така може і дерево знести. 

Які спогади гарні. Тільки вони і лишилися. І пам'ять про кохання. А ще думки про помсту. Бо коли нізащо - воно болючіше за все. 

Дарина не стала чепуритися сильно. Вже не той вік. Кажуть так. Та і сама вона це відчуває. Вийшла на вулицю. Зарано вийшла. Знає, що зарано, але хоче на місяць та зорі подивитися. Вони такі ж, як були вчора, та будуть завтра. І через сто років. І, мабуть, через тисячу. ЇЇ вже не буде, а зорі будуть. Зорі... Про Зоряну нагадали. Вона і сама була, як зоря завжди. Пролетіла по життю Дарини, щоб зникнути. Чи назавжди, чи ні. Вже не чекала доньку мати. Часу пройшло вдосталь. Мабуть, не побачаться вже. 

Зарина гарна донька. Зараз, коли Дарина вже зовсім немічною стала, допомагає. Кожен день по декілька разів забіжить, про справи спитає. Онуків приводе, ненадовго, але щоб з бабусею погралися. Запам'ятали. Скоро знов їй народжувати, вже третя дитина. Важко. Але ж у всіх так. 

Шурхотіння позаду. Мабуть, домовий прийшов. Попередила - не бачить вже майже нічого. З тонкого світу не бачить. Так то зір для віку свого непоганий. 

Але не домовий. Вищий. І не один. Сіпнулося серденько. Не просто так до людини звичайної такі гості прийти можуть.

Дарина голову ни мить схилила.

- Не мачу вас майже, - каже. - Зір мій вже не той.

Немов би і вони у відповідь голови схилили.

- Для людини ви дуже гарно бачите. 

Подивилася Дарина, помовчала, та каже:

- Не через Саву ви прийшли. Одного б вистачило на це. Щось ще сталося.

- Нічого не сталося, - каже один. - Але спитати вас є потреба.

Задумалася жінка. Якщо кажуть, що не сталося, то так воно і є. Бо Вищі брехати не будуть, зазвичай. Ім це не потрібно. Але сказати не все можуть, це також правда. 

- Про брата вашого спитати хочемо, - зауважив один з гостей. - Який він був.

- А навіщо вам це? - давнє обурення на волю попрохалося, навіть спину випрямила Дарина. - Коли вбивали його, та інших, мене ні про що не питали.

- Лююююдииии, - це наймолодший. Не втримався, бо років ще замало. Це приходить після. - Ну казали ж. Повертатися до цього навіщо?

- От і не повертайтеся, - відрізала Дарина. - Був мій брат, і немає його. Який він був, чого прагнув, які цілі ставив у житті. Вже байдуже.

- Не вірно кажете, - відповів найстарший. - Не байдуже. Людям цього не кажемо. Але вам розповімо. Душа його жива. В Мечі живе. Прохід охороняє. Є один світ, з якого декому не можна виходити. Але ж будь-яка служба має свій строк. Давно вже інші душі, що в замку були, нові тіла знайшли. А брат ваш отримає, коли душа його з Меча вийде.

- І коли ж буде це? - питає Дарина.

- Не при вашому житті, тут брехати не будемо, - каже наймолодший. - Але буде. це ми вам обіцяємо.

- І що мені з обіцянок ваших? - гірко каже жінка. - Все життя без брата прожила я через вас. А тепер ви кажете, що і помру, не побачивши його. 

- Не розуміє, - наче у пустку каже старший.

- То поясніть, - вже майже кричить Дарина. - Або йдіть звідси, нічого і я вам розповідати не буду.

- Добре. Але вірити, чи не вірити в те, що ми скажемо, вирішувати вам. Ми знаємо, як воно є. І доводити людям нічого не будемо.

- Ви короткоживучі істоти. Тому і такими є. Не встигнете вирости, та згадати, як вже й помирати час. Душа пам'ятає, але ж дістати з неї потрібно ці спогади. Вони і самі на початку життя приходять. Але людям страшно, тому вони намагаються забути. Бо хлопчику, який пам'ятає, як старою жінкою зі шкірою чорного кольору був, страшно. А ще йому не вірять. Тому діти спочатку пам'ятають. А потім забувають. І разом з цим знання минулі втрачають. 

- А чому воно так влаштоване? - питає Дарина.

- Довга історія. Складна. Не на зараз, - відповідає старший. - Зараз про брата твого розмовляємо. І про тебе. 

- Може і не вийти, - каже наймолодший.  - Але, коли помреш, та підеш на перевтілення, спробуй не забути.

Дарина стоїть, руки до рота притиснула.

- Я і так знаю, що помру, навіщо ще мені про це казати? Познущатися?

- От як ви це бачите? - в перший раз голос подав середній Вищий. - Як пиріжки перший раз пекли, пам'ятаєте?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше