Глава 4

                                                                   КОЛИСЬ.

Чутки дійшли. Вони завжди доходять. Особливо, коли окрім чуток і немає нічого.

Ходить по володінням своїм Іриней, думає. З русалок почалося. Вони казали - дивне. Не те. А що саме не те - не розуміють. 

Зупинився. Потрібіно йти до володарки вод. Нехай сама йому скаже. От зараз і піду. Поки літо, тепло. 

Поправив плаща. Капюшона накинув. Підперезався. І  обертом навколо себе прокрутився. Вжух - і немає нікого.

Стоїть Іриней, на берег річки дивиться. Порожньо на воді. Нехай, зараз почують, випливе якась красуня водяна. 

А випливла сама Віринея. Хвостом по воді ляснула. Привітала. 

На берег Вищій сів, плаща під себе підмостив. Негоже вищім на зріст за русалку бути, коли розмова йде. Рівні вони. 

- Вітаю тебе, володарко вод, - сама ввічливість Іриней. - Що турбує тебе, що тривожить? Чув я, дивне щось коїться. 

- Коїться. Але сказати - що, не можу.

- Немов би є хтось, але насправді немає? - спитався Вищій.

- Гарно ви слова нанизуєте, - каже Віринея. - І правда виходить правдива. 

- Давно?

- З півроку десь, - подумала вголос русалка. - а може, більше.

- Це добре, - посміхнувся Вищій.

- Чому добре. Погане відчуваю.

- Добре, що півроку. Деяки події були. Але давніше.

- А було то що? - хоча і русалка, а допитлива.

- Замок пам'ятаєш? - неохоче каже, але ж спитала.

- Отоді. Перехрестю він заважав. Ми знищили. Вони заплатили. Але запізно. Скрізь портал дещо пройшло. Тепер шукаємо.

- Дещо? - Віринея аж злякалась. - Що саме?

- Ти, може і не знаєш. Рідкісні вони. У нас таких немає. Ігрунчики.

Русалка посміхнулася.

- Гратися полюбляють?

- Ох, полюбляють. Але не подобаються нам такі ігри, - Іриней слова штовхав, як важкі камені.

- В що ж вони граються?

- В себе. Через інших. Збирають.

Не зрозуміла Віринея. Як це - в себе? Кого збирають? Бачить це Вищій, пояснити намагається.

- Небезпечні тому, що все збирають. А це неправильно. Будь-кому розповісти зможуть.

Зітхнула русалка. Все одно незрозуміло. Але перепитала:

- Небезпечні, тому що знають багато?

- І це також, - Іриней і сказати хоче, і не знає - як. - Ніхто не знає, які вони.

- Як так, чому це?

- От дивися, - останню спробу пояснити зробив. - В нашому світі таких немає. І в сусідньому немає. Через зупинку є. Були. Тепер ніхто не знає. Ховаються. А, може, перебігли. Перехрестя ж є. Могли пройти. Чи в нас вони? Не знаю. Жодного разу ігрунчика не бачив. 

- Але чому тоді страшно? - питає Віринея. - Вони ображають? Може...вбивають?

- Кажуть... - Вищій знов з відповіддю тягне. - Сутність забирають. 

- А навіщо? Що ім від того?

- Не знаю. Там злякалися. Зробили неправильно. Може, і неправі вони були. Але тепер вже пізно.

- Чого пізно? - русалка аж з води висунулася на берег.

- Озлилися. З нами справ мати не бажають. Ховаються.

- Нам що робити?

- Пильнувати. Дивитися дивне. А побачите - одразу до мене. Не думайте, правильно чи не правильно. Думати я буду.

- Добре, - Віринея у воду повернулася. - будемо дивитися. Дякую, що прийшов.

- Тобі дякую, володарко вод. Клич, я поруч. Краще так, ніж запізно.

Кивнув. У плащ завернувся. Мить - і немає його.

Дивиться русалка, а на березі гребінець лежить. Дар від Вищого. Полюбляє вона таке. Наступного разу подякує за подарунок.

Давно Дарина на була на Перехресті. Не хотіла. Не могла. А тепер пішла. 

Стоїть, дивиться.

Раптом - шурхіт трави позаду. Озирнулася - Зоряна. З трав піднялась, як  з піни морської сирени. 

- "Як я не побачила?" - майнула думка, а вголос спитала:

- Ти що тут робиш?

- Подивитися прийшла, - і ніякої провини в голосі.

- Далеко!

- Ти ж змогла. 

Дивиться Дарина на доньку. А та вперто на неї з під лоба.

- Зарину чого не взяла з собою?

- Вона не схотіла.

Чує Дарина - бреше її дитя. Материнське серце підказує. Але в чому ж брехня? Не зрозуміло.

- Бачиш Перехрестя? - питає мати.

- Бачу.

- А навіщо воно тобі?

- Пройти, - Зоряна наче знітилася.

- Не пройдеш ти. Люди не можуть.

Знов з під лоба дивиться. А погляд каже - можу. 

- "Діти, - зітхнула про себе Дарина. - Думають, можливо все. Життя потім пояснює".

- Додому йдемо.

- Йди. Я за тобою.

Розізлилася Дарина. Ще їй п'ятирічка не казала, як робити.

- Кажу давай руку, та підемо.

- Мамо!, - і погляд впертий в неї втупила. - За тобою піду. Як сюди. Ти ж не бачила. Але я дійшла. 

Відсахнулася від дитини Дарина. І справді. По степу йшла. Не оглядаючись, але ж. Тому зараз сказати "щоб я тебе бачила?" Тільки й спитала:

- Що робити тут будеш?

- На Перехрестя подивлюся. Подобається тут мені.

- Не йди. Чуєш?

- Не буду. Зараз - не буду, - Зоряна на матір дивиться. 

-"Тепер не бреше",- розуміє Дарина. Розвернулася. Пішла. Але не витримала. Повернулася. Стоїть її дитина, на Перехрестя дивиться. Ручки маленькі в кулачки стиснуті. 

Летять роки, летять. От і десять близнючкам. Гарні дівчата ростуть. Стрункі. Високі. Мамина радість. Але Дарина не радіє. Десять років вона в степу прожила. Тяжко. Чи хоче такої долі донькам? Ні. Але ж як тоді? До людей? А сама тоді як?

Немає відповідей. З Савою радилася. Він зрадів. Від русалок почав носити кругляшкі зарослі. Сказала Дарина, що це гроші. Мідні. Інколи срібні. Навіть золотий один є. Якщо до людей повертатися - знадобляться. То він старається. А Зоряна допомогає. Ягоди збирає, русалкам несе. Інколи гриби. Корінці їстівні. Вони таке дуже полюбляють.

Що ж Зарина? Вона з усіма товаришує. Степові, мавки, навіть спориш один в друзях є. У вільний час по степу бігає, грається. Але скільки того вільного часу? 

Придумала Дарина. Зарині каже:

- Попитай у друзів своїх. Може, про місто людське щось чули?  Як там зараз?