Глава 3

                                                                        КОЛИСЬ.

Не умовив Сава до людей повернутися. Живе Дарина, живіт росте, ночі прохолодні стають. А там і зима. Дні сніжні, ночі морозні. Але запаси є, одяг є. Шиє для дитини у вільний час. Знає - буде дівчина. І ім'я вже вибрала. 

Думала - лютий. Але помилилася. На рівнодення відчула - сьогодні. Вночі, як і повинно бути. Не схотіла нікого поруч з собою бачити. Або сама, або ніяк. Легко все йшло. А потім... Наче морок. Голова обертається, дитина йде. Вийшла. Дівчинка. Від радощів свідомість втратила. 

Прийшла до тями - копошиться між ногами. Нахилилась - дівчинка. Дві. Поруч лежать тихенько. Близнючки. Білявки, тільки родимка у одної сестри є. У іншої немає.

Приклала до грудей. Смокчуть обидві. Оце так радість. Думала одне дитя буде, а он воно як. 

Сава під ранок прийшов. Подивився. Рибку з вовни витяг.

- Тобі, - каже. - Від русалок. А це від мене. - і кабак дає.

Посміхнулась Дарина. Все добре буде. А потім задумалася. Як назвати другу?

Перша - Зарина. Ну а друга нехай буде Зоряна. Родимка, як зірочка.

Колискова на одну дитину, але спочатку і обидві поруч лежали. Росли тихі, але якщо хотіли - волали, як скажені. І завжди разом. Зарина сміється, Зоряна підхоплює. Зоряна плаче, Зарина не відстає. Схожі так, аж страшно інколи буває. 

А час летить. Хвилини, години, роки. Ростуть близнючки. Але відрізнити їх тільки по родимці можна. 

                                                                     НАШ   ЧАС.

Микола похмурий ходить. Дівчина-Луна не прийшла. Що робити, як її шукати?

- То прийде пізніше, - втішає Яра. - Може, налякали, може не змогла.

- Вона не може не змогти, - каже хлопець. - Може не хотіти.

- Будеш чекати?

- Ні, додому піду. Не прийде сьогодні вона. Відчуваю.

- Наступного разу попитати потрібно, - нагадала дівчина. - Хто вона є?

- А тобі все потрібно знати, - обурюється Микола.

- На відміну від тебе, - відповідає Яра. - Дивна вона, невже не цікаво?

- У домового спитай. Може, він знає.

Але Яра не хоче у Омельяна питати. Зупиняє щось. Може, боїться знов сни дивні бачити.

- Не буду. Спитаю наступного разу в неї. Якщо не дасть відповідь, більше не приду.

І тут шорхіт у кущах. Дівчина-Луна прийшла. Дивиться на підлітків. Сумна.

- Ти хто така? - одразу питає Яра. - Звідки ти? Навіщо тут?

Підійшла впритул, як місяць обличчя сяє. На руку свою руку поклала. 

- Дивись.

І бачить Яра ще один світ. Біле сонце, небо кольору морської хвили, ліси від обрію до обрію. І потім вниз вниз, до галявини трав'яної. Хатинка там, зовсім інша, аніж на Землі. Віконця світяться, дах рослинами вкритий.

- Дім, - чує дівчина. - Мій. Був.

Немов би прослизає Яра в хатинку, там двоє сидять. Химерні, наче тіні. Придивитися - високі люди, в дивному одягу. Кидають один одному щось. І сміються. 

- Бачила? - шепоче Дівчина-Луна. - Цікаво тобі?

Розуміє землянка  - зараз буде погане. І справді. Та ж хатинка, спалена. Тільки дим кільцями в'ється. На траві наче ртуть розлита. Але кров це, не рідкий метал.

- Хто це зробив? - питає Яра.

- Звичайні... істоти, - відповідає гостя. - Бо не подобалось їм.

- Батьки твої не подобалися?

- Всі ми їм не подобалися.

Яра мовчить. Не можна питати далі. Боляче. І так багато почула.

- Прийду ще, - кидає Дівчина-Луна. - Чекайте.

І зникає.

- Що ти бачила?  - питає Микола.

- Смерть бачила.

- Чию смерть?
- Гадаю, батьків твоєї гості, - повільно каже дівчина. - Погане сталося в її світі. Тому звідти і збігла.
- Що робити будем? - питає Микола.
- А що ти тут зробиш? Додому біжимо. Темніє. Знов батьки хвилюватися будуть. Через тиждень прийдемо.
Так і пішли. Сонце сідає, дві тіні за ними слідкують.


Господарь! Ха! Ну, поки так думає, менше клопоту. Сидить собі, гроші рахує. Нехай. 
Меланій подивився скрізь щілину. Все як завжди. Чи прогулятися? В гості все одно немає до кого піти.
Годованців ніхто не любить, годованці завжди самі по собі. Ну і най так.
Меланій вислизнув на вулицю. Кажуть, такі, як він, з дому вийти не можуть. Дурні не можуть, він може. 
Йде вулицею, на місяць дивиться. Молодик, можна і почаклувати буде. Потім. Зробити господарю приємне. Щоб в нього ще купка фарбованих папірців в тайній шухлядці з'явилася.
За них він піде гуляти, або купить собі чергову нікчемну річ. 
Але Меланій свою справу знає - більше грошей - ближче до розплати. А там, дивись, і плюсик понад горбиком землі поставлять. Але, головне, майже все сам. Годованець зупинився. Роботи йому тут - не бий лежачого. Ну то й добре. І погуляти в ніч таку гарну можна.

Меланій вийшов за двір. Тихо. Парочка йде, обіймаються. Пройшли повз нього. Так близько, що годованець міг вщипнути дівчину за сідницю. Але не побачили. 
- Люди...- зі звичайним презирством. - Сліпі.
А ніч гарна. Темна. Як судьбіна його. Хто про годованців думає, коли створює? Та ніхто. Тільки про себе. Про гроші. Статки. Майно. 
Солодкі думки, гірка реальність потім. Годованець - не домашній єльф. Його не звільниш. І не виженеш. Раз створив, і до смерті. Того, хто створив, звісно. 
А поки, багатій, господарю. Плата - потім. 
Йшов Меланій куди очі дивляться. Бачить - дівчина сидить. А він собі суне. Людське дитя. Сліпе, як усі вони. 
Тут вона каже:
- А ти хто такий?
Здивувався Меланій. Зупинився. 
- Ти мене бачиш? - питає.
- Бачу. Ти забавний. Волохатий. І ріжкі в тебе. Хто ти?
Чого він відповів - і сам не знає.
- Годованець я, - каже. 
- Не чула про таких, - відповідає дівчина.
- Ще б пак, - Меланій вже не спокійний. - Люди про свої помилки не кажуть.
- А до чого тут люди? - дивується вона.
- Нас, єдиних з тонких істот, створюють люди.
У дівчини очі як мідні гроші - круглі.
-Вас? Люди? А що таке тонкі?
- Воно тобі треба? Спати погано будеш.
- Ну скажи, я - нікому.
- Та хто тобі повірить? - глузує годованець. - Брехуха будеш, і все.
- А ти ким тоді? - питає дівчина.
- Я людське створіння. Є ритуал, який потрібно зробити. І тоді на світ з'являюсь я. Темний ритуал. Не кожен зможе.
- А навіщо ти? 
- Зі мною багатіють. Набувають статків.