The misterious ten. Шабаш в психлікарні

Олександр Гулій

Шабаш в психлікарні

* * *

Андрій стояв, потираючи руки від холоду. З рота виривались напівпрозорі хмаринки пару. Затягнуте темними низькими хмарами небо неприємною важкістю лягало на голову, а холодний вітер постійно намагався залізти під теплу куртку. Погода наприкінці жовтня була на рідкість препаскудна.

Пропозиція Насті поїхати розвіятися у турі по пам’ятках української культури задавалася йому граною ідеєю рівно до того моменту, як температура на вулиці не впала до плюс семи, а холодний вітер з дощем не почали знущатися зі звиклого до теплої погоди організму ледве чи не кожен день. Але діватись було нікуди, таргетована реклама в інстаграмі – страшна річ. Після буквально одного обговорення, застосунок дівчини почав засипати її купою пропозицій з авторськими турами Україною. Особливо багато пропозицій були як раз на Хелловін і одного вечора, вона, атакувавши втомленого з роботи хлопця історією про те, як їм буде весело, вибила безумовну капітуляцію коханого разом зі згодою взяти авторський тур «Містична десятка», де можна відвідати одну з десяти таємничих пам’яток української культури. Агенція пропонувала різні пакети, але Андрій раціонально зауважив, що одразу десять точок – це трохи забагато для мінівідпустки. Тому, шляхом довгого обговорення, вони обрали Вінницьку психіатричну лікарню. Не зважаючи на те, що це був чинний заклад, організатори туру домовились з керівництвом лікарні та влаштовували там екскурсії. Щоправда, тільки у спеціально відведених місцях, щоб не турбувати пацієнтів закладу.

Настя була у захваті, екскурсія мала відбутися точнісінько тридцять першого жовтня у другій половині дня. Андрій, щоправда, покопавшись на просторах інтернету, був дещо розчарований знайденою про лікарню інформацією. Так, це була історична пам’ятка. Так, бути у Вінниці й не сходити до цієї лікарні – це все одно, що поїхати у Рим, та не відвідати Колізей. Але їхати у Вінницю спеціально, щоб подивитися на психлікарню, в якій, якщо вірити останнім статтям, не будо нічого надзвичайного… Андрій засумнівався, але кошти вже були оплачені та поверненню не підлягали.

Тепер, стоячи біля парадного входу, він все більше стверджувався у думці, що цей тур – звичайний «розвод» на гроші. Такі лікарні були у кожному великому місті, він сам бачив подібні у Львові та вдома, у Харкові. У кожного з цих закладів була якась своя особлива і трагічна історія, всі вони являли собою комплекси будівель у два або чотири поверхи, у всіх був власний великий парк та паркан. На території багатьох з них стояли церкви. Старі потріскані асфальтовані дороги й доріжки вели до входу кожної з цих лікарень. Всюди було видно, що заливали асфальт не менше ніж років десять тому, але через малу кількість відвідувачів, він зносився переважно від природного впливу. Деякі з них були відреставровані, деякі ні, але всі вони мали щось спільне. Бачив одну – бачив всі, що називається. Так думав Андрій, роздивляючись вхід у лікарню.

Центральний корпус являв собою двоповерхову будівлю піщано-жовтого кольору з пластиковими дверима та вікнами. Подвір’я, до якого вела довга доріжка поміж смугами вуличних лавок вицвілого блакитного кольору, було охайне і розчищене. Час від часу повз проходили співробітники із серйозними обличчями. Вони не дуже привітливо косилися на невелику групу туристів, що чекали запізнілого гіда. Андрій читав у якісь статті, що місцеві працівники туристів жалували не особливо, тому що вони відволікали їх від роботи, створювали нездоровий ажіотаж навколо робочого закладу, а найголовніше, наслухавшись пліток, намагалися потайки залишитися на ночівлю у будівлі чи в підвалах, сподіваючись побачити справжніх привидів. Колись керівництву навіть телефонували з шоу «Битва екстрасенсів» і пропонували провести випуск у лікарні, щоб зв’язатися з духами закатованих під час Другої Світової пацієнтів, але їх чемно відправили у подорож «далеко і надовго», відповівши, що окрім персоналу вночі по лікарні ніхто не ходить.

– В описі до туру було сказано, що кожна з цих будівель має дублювальний підвальний рівень і там є кімнати, де німці ставили експерименти над пацієнтами, – сказала одна з учасниць туру, намагаючись якось розбавити обтяжливе мовчання.

– Більшість цих тунелів давно завалена і там не було ніяких кімнат, - відповів Андрій. – Цей комплекс вже давно з ніг на голову перевернули та дослідили всі плітки.

– То чому ви тут? – ображено насупилася дівчина, шмограючи почервонілим від холоду носом.

– Погарячкували з туром, – знизав плечима Андрій. – Треба було якусь іншу пам’ятку брати, але ми купились на всі ці моторошні історії про лікарню. Коли я дослідив тему, вже було пізно просити гроші назад.

– Андрі-і-і-і-і-і-й! – невдоволено протягнула Настя і жартома тицьнула його у плече. – Ну що ти таке справді кажеш, не драматизуй. Не звертайте уваги, шановні, то він просто погоду погану не сильно любить. Насправді лікарня виглядала дуже перспективною і ми вирішили, що екскурсія розкриє куди більше інформації, ніж інтернет.

– Якщо чесно, – сказав один з чоловіків, що теж був у групі, – я думав, що вона буде більш моторошною ззовні.

– Не кваптеся складати враження, друзі мої! Перший погляд може бути оманливим, – раптово почувся вкрадливий голос за спинами туристів.

Від несподіванки декілька дівчат у групі перелякано сіпнулися. Присутні обернулися на джерело звуку і побачили худорлявого високого чоловіка у темному пальто з високими бортами. З під кущуватих брів трохи лихоманливо поблискували запалі водянисто-блакитні очі, темні синці з під нижнього віка плавно переходили у бліду, ледве не з прозеленню шкіру. Закороткі крила носу відкривали частину внутрішньої сторони перенісся, а тонка нитка синюватих губ складалася у трохи зверхню посмішку.