Післямова

Сонце сховалось за горизонтом, але ясно було як опівдні — погребальні багаття все ще палали, обдаючи важким солодкуватим сопухом горілого м’яса. Арніка зіщулилась, проходячи повз тліючі залишки вампірів. Можливо, в іншій ситуації їй було б їх шкода, та зараз, коли вони становили загрозу її близьким — ні. Вітер вернув нудотний сморід в її бік —й Арніку вирвало.

— Як ти? — пролунав позаду голос. Тріск скель і нічний грім. Над нею схилився Віал.

— Прекрасно, — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Не думав, що моя поява для тебе так багато значить.

Вони трохи помовчали. Він почекав, поки дівчина вирівняла дихання й витерла рота, а потім додав.

— На зорі вирушаємо додому.

— В Академію тебе сумніваюсь, що пустять, – відмахнулась дівчина.

— В Академію ти більше не повернешся.

— Але, — Арніка повернулась до нього. Зимний вітер тріпав коротке волосся й кидав брудні пасма прямо в очі. Віал стояв прямо й самовдоволено роздивлявся тліючі рештки. Від його широкої усмішки бігли саламандри.

— Я. Сказав. Ти. Не. Повернешся. Більше. В. Академію, — він схопив дівчину за плечі й виплюнув кожне слово просто в лице.

Її все ще нудило і вона боялась заляпати скудним обідом шкіряні, начищені до блиску лапті. Хто взагалі здогадався дати їх Лічу?

— Тобі селянське взуття видали.

— То й що? — він простягнув руку, на яку Арніка з удячністю сперлась, й повів в бік від багать. — Не бачу сенсу поділяти речі на “гідні” й “селянські”. Річ — є річ. Так завжди було, є і буде, тільки ви, люди вигадуєте нікому не потрібні ярлики.

Арніка ображено видихнула.

— Взагалі-то, ти теж людина!

— Уже ні, — Віал зітхнув. — Більше двохсот кругів як ні. Йди геть. Вирушаємо на світанку, не здумай втекти — гірко буде.

Він відвернувся від неї, але дівчина встигла помітити невимовний жаль на смуглому обличчі. Вона бачила лише те, що хотіла бачити. Всі це бачать. Як насправді виглядали ці високі скули, колись зламаний і неправильно зрослий ніс, якого насправді кольору його жахливо-чорні очі? І чи важливо насправді як виглядало тіло, коли за ним прихована ображена й віками зранена душа?

Арніці на зустріч вийшов Іоан. На його одежах зібралась кіптява — чаклун всю ніч допомагав запалювати й підтримувати погребальні вогні. Скоріше за все, він уважав це своєрідним відкупом, спокутуванням вчиненого ним гріха, який мав би повернути йому сина.

— Батьку… — Арніка почула тихий видих Віала, перш ніж перший ряд чорних наметів приховав їх від неї.

В центрі широкого кола, описаного десятком шатерів, клопотались над вечерею польові кухарі. Двоє юнаків, чиї обличчя не було видно з-під завеликих ковпаків і невисока рудоволоса дівчина. В ній дівчина впізнала Ніну. Здивовано вона підійшла ближче.

— Ти вже тут? — не відриваючись від нарізання моркви, запитала в мене некромантка.

— Що ти тут робиш? — запитала Арніка й здивувалась зі свого голосу — він був надто спокійний. — І не намагайся сказати, що тобі подобається готувати — я в житті не повірю. Ти ледь не отруїла нас із Лів шість кругів тому.

— То було лише невеличке зілля, яке ви з дуру прийняли за суп.

Ніна мистецьки уміла брати розмову у свої руки й вести її у вигідному для неї напрямку. На когось це може й спрацювало б, але Арніка жила з нею поруч надто довго.

— Чому ти тут? Хіба зараз не мали іти іспити?

— Вони вже закінчились, якщо тебе хвилює саме це, —знизала плечами Ніна, згортаючи моркву до казанку в якому вже весело бурлила вода. — Але якщо тебе дійсно цікавить щось важливе, то я прийшла сюди, щоб повернутись додому.

— В сенсі?

— Не треба робити вигляду, що не розумієш, Арніко, —дівчина повернулась до неї й кілька морквин упало з імпровізованого столика на землю. — Хто я?

— Ти — моя сусідка, випускниця Академії.

— Я не про те, — вона нахилилась, зібрала шматочки моркви й кинула їх у клунок до лушпиння. — Хто я по магії?

— Некромант, — досі не розуміючи, куди вона веде, відповіла Арніка.

— Хто твій Ліч?

— Він не… — почала заперечувати дівчина, як раптом мене осінило. — Ти некромант і Віал теж некромант. Навіть більше, він — колишній правитель Диких земель, на яких жив ваш народ. То ти?

— Так, — Ніна кивнула й усміхнулась своєю короткою, ледь помітною усмішкою. — Я хочу просити Віала прийняти мою присягу й дозволити повернутися з усією родиною на рідні землі.

— Але ж Некрос перестав існувати сотні кругів тому.

— Чхала я на це, як і всі прибулі сюди некроманти! – викрикнула Ніна. На обличчі в неї виступила образа. – Поглянь навколо! Скільки ти бачиш чорних шатрів?

Арніка витягнула шию й слухняно роззирнулась навколо. З трьох десятків шатрів, які окреслювали ідеальне коло навколо них, двадцять сім були абсолютно чорними.

— І це лише ті, хто захотів підходити ближче чи селитись у шатрах. Інші — поселились неподалік у таверні або ночували просто неба.