Розділ 24. Сто сімдесят шість кругів тому

Печера освітлювалась десятками приручених вогнів. В центрі на підлозі накреслена пентаграма із п’ятьма колами захисту. В ній, прикутий до каменю по руках і ногах лежав чоловік. На вигляд йому не було й тридцяти кругів. Довге чорне волосся спадало на обличчя, перерізане страшним шрамом. Він навіть не намагався його здмухнути, просто лежав нерухомо й буравив лихим бездумним поглядом присутніх.

Могло здатися, що він давно відійшов до праотців. Але ледь помітне піднімання й опускання грудей говорило інше. Подібний камінь Арніка бачила у печері Віала. Тільки от печера відрізнялася: в тій були сталактити зі сталагмітами, росло дерево, а сама печера здавалась значно меншою й світлішою за цю. У тому, що сцені передував бій навіть не виникало сумніву — підлога була залита кров’ю, а чаркарі снували між високими й низькими фігурами, схилялися над стогнучими пораненими й німими загиблими.

П’ятеро стояло навколішки на кожній з вершин пентаграми, в межах внутрішнього захисного кола. По одному на вершину. По одному на коло.

Худорлява болотниця на тонких лапах, молодий дужий вампір по праву руку від неї. За ним височів на весь зріст дерево-люд. Гілки його крони тихо рухалися, а пожухле листя стріпотіло на протязі. Зліва витягнулись з бойовою витримкою ельф з гномом.

Арніка розглядала їх обличчя. І чим більше вона дивилась й бачила, ти більше її брав подив: на їх обличчях відсутній страх. Вони не боялись. Навіть коли ззаду підійшли фігури в чорних коротких плащах й притиснули леза до горлянок, ніхто й оком не змигнув. Присутні теж були байдужі, ніби нічого не відбувалося.

Вперед вийшов немолодий маг. В темній мантії з коротким йоржиком брунатного волосся ззовні він був схожий на Саміра, можливо, це він і був, тільки значно молодший. Маг почав читати заклинання й полум’я факелів, якими освітлювались зводи печери, знялось догори, заливаючи все яскравим жовтим світлом. Плавний, ледь помітний рух тіней і контури пентаграми почали заповнятися густою темною рідиною. В ніс ударив металевий запах.

— Севійшліш анаме дувєйш Віал мітара…

Чорні згустки магії зірвались з натужно скручених пальців й кинулися у бік каменю. Вогонь з тріском поїдав просякнуту смолою бересту. Кров в пентаграмі рухалась ніби її тягнув до каменю хтось невидимий оку. Хтось настільки могутній, що йому було неважливо на будь-які заходи безпеки. Хтось такий, кому трьох захисних кіл було б просто мало, а п’ять могли лише ненадовго зупинити.

Незнайомець на каменю вигнувся й закричав. В очах молодого Саміра блиснув тріумф. Він став читати слова з потроєною силою. Від його голосу по тілу пройшла хвиля холоду. Полум’я уже облизувало верхівку печери, утворюючи навколо присутніх полум’яний кокон. Але жару від нього Арніка не відчувала. Лише страх і замогильний холод, що сковував душу.

Фігури тримали нещасних на колінах. Кров лилась з ран. Вони повільно слабнули й осідали. Першою видавши булькаючий звук, обернулась на воду болотяниця. Її тонке зелене тіло розчинилось на очах. Купол спалахнув, підганяючи, направляючи її. Душа повільно, ніби нехотя, попрямувала в бік каменю. Якби вона мала форму, Арніка була певна, вона б уклонялась й дряпала нігтями долоні.

Душа болотяниці куля, її суть — вода. Вода полилась на підлогу в той момент, коли душа пронизала тіло невільника, чинячи йому біль й змушуючи зціпити зуби й змиваючи кров на підлозі печери. Обличчя чоловіка не було видно, руки його стиснуті в кулаки, м’язи напружені. Тіло вигибало судомами. Дихання тяжке, рване, тепер було більш помітним ніж досі.

На обличчі Саміра виступив піт, а у волоссі проблиснуло срібло. Очі горіли шаленим вогнем. Арніка відсахнулась — йому подобалось те, що відбувалося. Він насолоджувався дійством. Так, ніби нарешті міг зробити те, про що завжди міряв, але чого не дозволяла зробити чи то совість чи то здоровий глузд.

Слідом за болотяницею за Межу пішов ельф. На губах його грала слабка посмішка, коли він не зронивши й звуку закотив очі й обм’якнув в руках тіні. Світле волосся одразу намокло від крові. На ньому був широкий куприк, запхнутий у піхви короткий меч висів за спиною. Солдат. Він помер з відчуттям виконаного обов’язку. Душа ельфа, яскравий зелений листок алдаеала, пронизала руку прикутого, вплавляючи її в камінь.

Арніка не могла на це дивитись. Їй хотілось втекти, відвернутися. Але очі постійно повертались до прихованого волоссям обличчя незнайомця, якого вона знала за своїми снами, до кривавої дії, що розгорталась прямо перед нею. Жертви падали одна за одною. Їх душі відривались від тіл й прямували до каменю, вплавляючи чоловіка у камінь наче в пухову перину. Його груди важко здіймались, а плечі смикались від сміху. Жахливого, скрипучого сміху від якого кров застигала в жилах. Він аж дзвенів у вухах.

— Я повернусь, — проричав він нелюдським голосом. — Я вернусь і ви пошкодуєте про свої діяння. Боги покарають вас!

Невисокий грузний маг із натовпу смикнувся вперед, але тонка жіноча постать перегородила йому дорогу, скинувши м’язисту руку поперек грудей.

— Стій, Роланде, — долетів до вух її шепіт.

Чоловік отетеріло вирячився на неї, ніби бачив вперше, але з місця не зрушив. Жінка схвально всміхнулась й опустила руку, притискаючись до чоловіка всім тілом.

Останнім відійшов гном. Він прошепотів: “За Долю, Світ і Рудники!” й очі його завмерли. Останні його слова луною пройшлись у дзвінкій тиші, яку переривало лише шепотіння заклинання Саміра й тріск берести. Сіра, велика, майже така ж сама, як тіло щойно почилого гнома, куля підлетіла до в’язня й з хруском увірвалась йому в груди. Мить і нитки, що йшли від рук мага потоншали й зникли. В’язень зник всередині каменю наче той був рідиною.