Розділ 23. Рудники

Станція саламандрових вершників виглядала значно більшою ніж Арніка собі її уявляла: чотири десятки стійл для десятиліктевих тварин, усипані добрим шаром снігу, величезні сінники й склади з овочами. Купа загонів та тренувальний майданчик для молодняка, на якому молоді хлопці ганяли дрібних, ледь більших за її ногу, ящурів. Телятник для викорми найменших.

— Ми катаємо на вогняних саламандрах, ціни дещо вищі, ніж у тих, хто катає на водних, але зараз зима, тож не замерзнете, — сказав коренастий чоловік у шитому хутром кожухові з грубо вичиненої саламандрової шкіри.

Він зустрів їх у воротах одного з ангарів. Широкі плечі застували обзір, але всередині хтось борсався й харчав.

— А вони вас не бояться, що ви в їх шкурі ходите? — запитав Індгарт, дивлячись за спину чоловікові, де в глибині ангару мелькнув чорно-жовтий хвіст.

— Що? — саламандровик незрозуміло подивився на нього, в його очах прослизнуло розуміння. — А, ви про це? Ні, їм важливий запах. У вогняних саламандр з зором таке собі, вони впізнають один одного за запахом. Кожен вершник має бути для своєї трійки вожаком.

— Тобто має вбити справжнього вожака й начепити на себе його шкуру, — пояснив Антаїр, киваючи на коротку сокиру на його стегнові.

— Якщо ви прийшли ляси точити, то йдіть собі з вітром. Мені працювати треба, — він розвернувся й почав іти геть, коли перед ним з’явився Індгарт.

— А ми вам якраз роботу й принесли, — він вичавив з себе свою наймилішу усмішку.

— Я йому вже казав, що гроші поверну згодом, мені чужого не треба.

Індгарт з Антаїром коротко переглянулися. Антаїр кивнув.

— Не знаю нічого ні про які гроші, — знизав плечами Індгарт. — Але якщо ви довезете нас до Скелястих Вершників, зможете віддати борг тому, кому заборгували.

— Скелясті Вершники? Це ж за біс куди аж до Диких земель, — сказав саламандровик, але очі його жадібно блиснули. Певне, він підраховував, скільки коштів може здерти з безумців, яким закортіло так далеко на північ.

— Ви нас туди доправите й отримаєте ще більше, ніж могли б виручити за три поїздки в бік Сермізу чи Ніксорії, — почав Антаїр.

— А якби знизили ціни й зробили станції при місті та возили людей містом, набираючи їх повно на спину вашій тварюці, то в борги й не довелося б лізти. Люди люблять дешевий транспорт, а поки коні дешевше саламандр, то всі будуть користуватися підводами й каретами, а не послугами теплого й зручного таксі.

— А ви, прошу вибачення, хто? — вершник примружив око й цикнув на Індгарта. — Торговець чи приватний економ, що порадами сиплете на всі боки? Надто ж юно виглядаєте, як для того, хто мав би достатньо досвіду, аби сипати порадами.

— Не важливо хто я такий, важливо, що ти нас доправиш до Рудників і зачекаєш, поки ми не вийдемо звідти. За зворотну дорогу отримаєш стільки ж.

Індгарт дістав з-за пазухи тугий кошель, набитий до верху дзвінкими монетами, й кинув його саламандровику. Чоловік, з непритаманною його статурі вправністю, спіймав мішечок на льоту, зважив на руці, попустив шнурок, вийняв одну монету, покрутив її в пальцях, повернув на світло, спробував на зуба.

— Ех, — махнув він, ховаючи мішечок у внутрішніх складках кожуха, — ґрець з вами! Відвезу. Коней можете віддати Ґрегу. Ґрег! — з-за дверей стайні визирнув замурзаний хлопчина в брудній овечій шкурі. — Забери коней у шановних клієнтів. Вони заберуть їх по поверненню.

Хлопчина кивнув, забрав повіддя Ромашки й махнув ще двом хлопчакам, що явилися з-за його спини, аби вели за ним Гнідого й Гордого.

— Ну що, раніше рушимо, раніше виконаємо свої зобов’язання один перед одним, — крекнув саламандровик й дістав з кармана зв’язку ключів. — Не бійтеся їх, вони не кусають, але магію попити можуть, тож ставляйте бар’єри, — він коротко реготнув, пропускаючи нас в ангар. — Млявка гарна, але вередлива саламандра. Їде швидко, але має звичку харчуватися в дорозі й не лише моїми чарами.

***

Від шкірки вогняної саламандри віяло жаром. Він огортав тіло й розігріта кров неслась венами, розносячи тепло. Вони кілька обертів тому зійшло сонце. До його заходу вершник обіцяв, що вони прибудуть до Скелястих Вершників. Вони залишили стоянку вершників неподалік від Лощини Мінотавра два дні тому. Звір, гнаний волею й чарами свого господаря, розвивав шалену швидкість. Дерева й поселення зливалися в суцільну розмиту масу. На конях вони б додали відстань ще півтори декади, а Варех обіцяв лише три.

Арніка опиралась на груди Індгарта й куняла, вкутана в теплу ковдру, яку вони захопили з в’юків. Антаїр сидів попереду, поруч з погоничом в сорочці й розстебнутому камзолі.

– Як ти? – ельф схилився до неї, помітивши, що дівчина вже не спить.

– Не знаю, – відмахнулась дівчина.

Вона дійсно не знала, як почувалась. Вона щойно вбила з сотню Вестів і зупинила життя кільком десяткам ельфів, якщо не більше, втратила чари, які могли повернутися, а могли й ні. Її ледь не з’їла пухирчатка, а гість зі снів все ж виявився тим, кого вона мала вбити.

– Ти справді не можеш читати мої думки?

Арніка відчула спиною, як Індгарт знизав плечами й коротко видихнув. Вона зрозуміла його відповідь й без слів.