Розділ 6. Віал

Арніка прокинулась від неясного шереху. Над головою виблискував сизим оком Місяць, сором’язливо прикриваючись хмарами й поки ще кудрявим шумом.

Багаття перегоріло й над кострищем здіймалась тонка цівка диму. Індгарт спав, а Антаїра видно не було. Справа хруснула гілка. Повернувши голову, Арніка побачила маленького хлопчика, в чорному каптані й зелених штанцях на босі ноги. Він блиснув хворими зубами, схватив флягу з водою й зірвався з місця. Арніка чортихнулась й, поспіхом виплутавшись з благої ковдри, побігла слідом.

П’ятки втікача мелькали в тьмяному світлі. На зріст йому було кругів не більше восьми, та бігав він значно швидше студента магістрату. Хлопчак шмигав блискавицями з боку в бік. Кілька разів Арніка ледь не втратила його з виду. Ялини й клени в перемішку з акаціями хлистали мокрими від роси гілками. Дихання почало збиватися як раптом злодій різко повернув й вони опинились у печері.

— Тепер не втечеш, — прохрипіла Арніка. В боку нещадно кололо. — Віддай флягу. Воду можеш випити, але посудину поверни.

Вона протягнула руку. Хлопчина мовчки похитав головою й позадкував вздовж стіни. Позаду нього з гуркотом відкрився прохід. Мить і злодюжка зник в ньому. Сил бігти слідом не було й Арніка осіла на підлогу, сапаючи ротом.

В глибині печери крапала вода. Сиро. Арніка мерзлякувато зіщулилась й роззирнулась довкола. Невелика, проте простора камера мала неприродньо круглі обриси. По периметру звисали сталактити. Де-не-де вони зрослися зі сталагмітами, утворивши своєрідні природні колони. В самому центрі височіла засохла яблуня. Той, хто виростив її тут, певне, хотів поборотися з природою — сонячне світло навіть в ясні дні навряд чи пробивалось глибоко.

Скручені гілки нависали над чималим майстерно обтесаним каменем із темномагічною печаткою. На ньому, повернутий від входу сидів чоловік. Голова опущена. Темне волосся впало на обличчя.

— Хто ти і що ти тут робиш? — ніби відчувши її присутність, незнайомець повернувся.

На блідому обличчі від лівої брови через ніс і всю праву щоку тягнувся жахливий рваний шрам, як від удару тупим мечем. Противник дивом не забрав око.

— Маю зустрічне запитання, — відповіла Арніка, відступаючи до стіни.

— Живу, — незнайомець байдуже знизав плечами. Він сидів, підперши боком одну з стін печери. За спиною в нього ріс сталагміт.

— В печері?

Бліде обличчя зло скривилося. Незнайомець схилився вперед й, опираючись ліктями в коліна, зазирнув їй в обличчя. Здавалося, що сонячного світла він не бачив надто довго.

— А де ж іще, дурепо, — не запитуючи, а, скоріше, стверджуючи сказав незнайомець.

— Я не дурепа, — Арніка схрестила руки на грудях. Чути образи від посібника злодюжки було неприємно.

— Мені все рівно хто ти, — він схилив голову на бік й окинув її темним поглядом. Щось в глибині його очей чарувало й змушувало Арніку завмирати як перед псом, що от-от мав би кинутися. — Мене дужче цікавить що ти тут робиш?

Арніка хмикнула: «Ще б тобі не було цікаво, шрамований».

— Ти буквально тільки що запитував хто я, — силячись приховати тремтіння в голосі, відмахнулась вона. Їй не подобалось відчуття безпорадності. Їй взагалі не подобалось, що довелося бути тут в печері, гнатися за злодюжкою й пхатися світ за очі. — Вже не цікаво?

— Слухай, — голос незнайомця низькими розкатами грому огортав приміщення, — я може й ослаб, та пришити балакливу чародійку сил вистачить.

Погляд чорних очей студеними путами сковував тіло. Арніка заклякла, не в силі ступити й кроку. В темних заводях відобразилась вся жорстокість світу. Хтось ніби познущався, закувавши у двох бездонних ямах все зло, що міг зібрати на Континенті. Страх підступив до горла, міцно стиснувши свої липкі пазурі. Його холодний подих пробирався всередину, розтікався хребтом й зупиняв думки.

Арніка боролась з приступом паніки, який погрожував статися. Вона примушувала себе відвести погляд від страшних очей, але не могла. Сили незнайомця не давали найменшого шансу поворухнутися. Тож, вимушена витріщатися на нього, Арніка помітила, що в темних очах було щось іще. Щось, чого не помітиш одразу. Таке, що не показують нікому, окрім найближчих. Та й то мимовільно, тихо, щоб ніхто сторонній не бачив. Щось таке, чого не варто боятися, щось, що треба берегти, щось, що берегти хотілось. Мить і зникло. На мить з’явилося й розчинилось у вирвах зіниць. Пропало. Щезло. Наче й не було.

— Ну тебе, ти злий, — відмахнулась Арніка. Вона вдавала, що розмова починала її забавляти, але все ж флягу хотілось повернути.

— Чую від тої, хто думала чи не напасти на мене зі спини, — незнайомець, труснув головою. Чорняве волосся стіною впало йому на лице.

— Читаєш думки? — Арніка на мить злякалась, що Щит, поставлений ректором міг пасти, але незнайомець криво усміхнувся. Сталева хватка на її горлі послабилась. Вона могла вдихнути.

— Нема потреби. В тебе все на обличчі написано. Ти всіх так негативно сприймаєш?

— Негативно сприймаю? — Арніка на тремтячих ногах підійшла ближче й обперлась на суху яблуню. Стояти прямо було складно, а спиратися на вогкі стіни печери було б не найкращим рішенням. Ризик захворіти. — Що ти маєш?

— Не прикидайся дурною, — гарикнув незнайомець так, що аж сталактити затрусилися. — Я вже сумніваюсь, що правильно роблю, витрачаючи час свого забуття на беззмістовну розмову з недалекою чарівницею.

— Я не недалека!

Шрамований коротко розсміявся. Поза його розслабилась, але погляд залишився холодним.

— Це я вже чув. То що? — в чорних очах блискотіли бісенята.

— Лише тих, хто не викликає довіри.

— А я її, певна річ, не викликаю?

Арніка змовчала, вважаючи, що питання не потребує відповіді. Незнайомець вірно розцінив тишу. Він схилив голову на бік й косо всміхнувся. Арніка відчувала себе лабораторним препаратом під чаркроскопом.

— Чому?

Важкі тіні в темних очах наказували Арніці говорити. Вона навіть попри небажання підняла руки й стала загинати пальці. Слова лилися їй з горла, не завжди навіть сягаючи мозку. Арніка чула свій голос відсторонено. Так, наче хтось сторонній говорив при ній її ж голосом.