Розділ 2. Філіп

Таверна відрізнялась від інших будинків на вулиці Джоніуса Прихованого лише велетенською вивіскою із зображенням повішеника й розлогою кроною, що стриміла прямо з даху. Вивіска вицвіла від часу. Фарба на ній облущилась настільки, що прочитати надпис “Повішений Джо” було майже неможливо. Лише колективна пам’ять відвідувачів та хороша їжа робили таверну тим місцем, яке не сплутаєш ні з яким іншим.

Індгарт відчинив двері й їх одразу обдало запахом пива й часнику. В столиці було настільки багато приїжджих, які не надто тішили вампірів, що шинкарі були змушені розвішувати по кутах зв’язки марної рослини. Краще так, ніж не мати клієнтів через небажання йти на поводу у суєвірних.

Серміз — єдина людська країна, де вампірів не лише не боялися, а й активно з ними співпрацювали. Однак і тут можна зустріти лякливих осіб. Зокрема ними були гості з інших країн або прикордонних селищ, куди почав простягати брудні руки культ Арбору.

В центрі просторого приміщення ріс дуб. На одній з його гілок у петлі бовтався зачарований скелет. Він браво махав відвідувачам кістяною долонею. Колись саме на цьому дереві повісився один із засновників столиці — Джоніус Прихований, ладний на всілякі витівки чарівник. Його син, теж Джоніус Прихований, не довго думаючи, замість того, аби хоронити батька, побудував навколо дубу таверну. І ось уже кількасот кругів його зачарований скелет слугував забавою для гостей міста.

Арніка кинула швидкий погляд на Джо, одяг якого вже давно доточила шашіль.

В післяобідній час тут, на диво, було малолюдно. Одна група робітників з порту та кілька одиноких найманців, якщо судити з одягу. Один з них підняв руку, підзиваючи до себе невисоку німфіду в простій білій сорочці і лляній спідниці офіціантки. Та тихо побігла в бік клієнта. Її темно-русяве волосся заплетене у тугу косу колихалось в такт крокам.

Чоловіки з-за сусіднього столу поїдали її голодними очима. Вони, не соромлячись, пускали сороміцькі жарти про її рожеву шкіру та пишні жіночі форми. Дівчина мило посміхнулась і, вклонившись в знак дяки за «комплімент», продовжила шлях до столика. Венами промчала відраза.

Німфіди — діти людей і німф. Попри їх неймовірну красу, німфід не прийняла жодна сторона. Здебільшого вони не доживали й до статевої зрілості. А ті, кому пощастило більше, ніж їх сестрам, були вимушені працювати в борделях, або найматися на роботу в таверни та постоялі двори — всяк краще, ніж бути кормом для хробаків. Хоча траплялись і такі, що втікали на Батьківщину, добирались туди і доживали короткий вік у суто жіночій комуні. У німф від людей народжувалися лише дівчатка.

В кутку, біля самого комину, кутався в темний плащ сивоволосий чоловік. Здавалося, попри близькість вогню, йому було нестерпно холодно. Перед ним на круглому, грубо збитому столі, стояв полумисок паруючого борщу. Арніка з Індом переглянулись: Зареус казав, що Філіп той ще мерзляк. Вони оминули дерево. Арніка спіймала на собі кілька зацікавлених поглядів з боку найманців.

— Ви — Філіп? — без привітань запитав Індгарт, опускаючись за стіл поруч з істориком.

Чоловік завмер, не донісши ложку до рота. Повільно опустив її назад в полумисок, зітхнув і повернувся до ельфа.

— А ви хто? — низький голос скрипів як не змащені петлі віконних рам на вітрі.

— Добродії, — відповіла Арніка.

Знаючи, яке враження на інших може справляти оскал вбивці Лісу так ще й у парі з майже сивим волоссям, позбавленим життя й вказуючи на шалену силу чарів у крові, Арніка намагалась здаватися хоч трішки дружньою й невинною. Наскільки може здаватися невинною й дружньою темна водяна елементалістка у компанії на чверть дроу.

— Щось мені здається, що добродії не носять форми Академії, — Філіп промокнув губи серветкою й відклав її на засмальцьовану шершаву поверхню. — Молоді люди, я не знаю хто вас до мене підіслав і чого вам від мене треба, але будьте добрі, ідіть звідсіля по добру, по здорову, — він глипнув у бік дверей, ніби перевіряючи, як швидко може втекти. Тяжка рука ельфа приземлилась йому на плече.

— Філіпе, послухайте, ми не бажаємо вам лиха, — історик лише закотив очі на слова Арніки, багатозначно кивнувши на долоню Індгарта. — Так, це може виглядати дещо інакше, — погодилась дівчина. — Ми знаємо, що ви — єдиний на всіх Колдовських землях, хто здатен нам допомогти.

— Ой, так уже й єдиний? — чоловік хижо усміхнувся. В каламутних очах промайнуло щось, що дало Арніці знати: її лестощі тиснуть куди треба.

— Якщо вона каже, що ви єдиний — значить так і є, — цокнув Індгарт, граком схилившись над істориком. Чоловік зіщулився під ним.

— Інде, — Арніка кинула гострий погляд на нього і додала: — На жаль, мій друг абсолютно правий. Тільки ви можете нам допомогти.

На якусь мить за столиком запанувала гнітюча тиша. Лише потріскування соснини в комині й гуготіння вітру в димарі розбавляли її тяжкий сироп. Навіть гомін найманців позаду не міг розчинити ядучість паузи. Повз промайнула симпатична офіціантка й забрала зі столу порожній келих, поставивши йому на зміну повний, зі стриманою усмішкою на губах.

— Біс з вами. Кажіть, що треба? — Філіп махнув рукою, відкидаючись на спинку. Індгарт задоволено хмикнув й опустився на стілець.

— Ми знаємо, що ви — кращий у своїй справі спеціаліст з Темних Пророцтв, — Арніка продовжила лити солодкий нектар з брехні й лестощів. Вони дізналися про нього лише вчора і то зі слів Зареуса. — Ми б хотіли задати вам декілька питань, а натомість оплатимо ваш обід. Якщо дозволите, звісно.

— І проживання, — додав чоловік, жадібно блиснувши очима.

Арніка ледь стримала розчарований видих. Все ж у кожного в їх світі була ціна. Тільки-от вона не думала, що історик буде коштувати так дешево. Можливо, навіть відомі історики не можуть багато собі дозволити?

— Добре, проживання теж оплатимо, — крізь зуби процідив Індгарт, киваючи занадто зацікавленим робітникам, що вже досить затрималися після обіду. Ті, помітивши металевий відблиск між тонких пальців, миттю втратили інтерес й покликали до себе німфіду. За кілька хвиль їх і слід вистиг.