Глава 2: Випробування

Розділ 4. Небезпечне завдання

Вітер свистів між уламками зруйнованих будинків. Ніч була холодною, наче сама земля завмерла в очікуванні. Андрій сидів у темряві поруч із Сергієм та ще двома побратимами. Командир коротко пояснював завдання:

— Треба вийти на позиції ворога, розвідати, де вони укріпилися. Обережно, без шуму. Якщо виявлять — у нас мало шансів.

Усі кивнули. Андрій відчув, як серце заколотилося швидше. Це вже не навчання і не короткі перестрілки. Це — справжній ризик.

Вони рушили мовчки, лише шурхіт кроків лунав у тиші. Час тягнувся вічністю. Кожна тінь видавалася небезпекою. Андрій ішов попереду, стискаючи автомат так, що боліли пальці.

Коли вони наблизилися до покинутого складу, почули приглушені голоси. Ворог був поруч. Командир жестом наказав завмерти. Серце Андрія калатало, як барабан.

Несподівано пролунала коротка черга пострілів — ворог їх помітив. Почалася хаотична перестрілка. Сергій спіткнувся й упав, кулька зачепила йому ногу. Він застогнав, але піднятися не міг.

— Ідіть! — крикнув він. — Не думайте про мене!

Андрій, не вагаючись, кинувся до нього. Кулі свистіли над головою, та він підхопив Сергія на себе й потягнув у темряву. Біль у руках і спині палив, але думка була лише одна: не залишити свого.

Врешті-решт вони вибралися з небезпечної зони. Командир допоміг витягти Сергія, і всі разом відступили до своїх.

Коли нарешті стихли постріли, Андрій відчув, як по щоках стікає холодний піт. Він врятував товариша, але водночас усвідомив: смерть завжди поруч.

У ту ніч він написав Софії ще один лист:
«Я не маю права здатися. Бо дав обіцянку — і тобі, і тим, хто поруч. Ти — мій тил. Ти — моє життя.»

Розділ 5. Повернення у відпустку

Поїзд повільно зупинився на тому самому пероні, звідки Андрій колись вирушав на фронт. Тепер він повертався — всього на кілька днів, у коротку відпустку. Серце билося швидше, ніж тоді, коли він їхав у бій.

Софія вже чекала. Вона стояла майже на тому самому місці, лише тепер не ховалася за усмішкою. Її очі світилися сльозами радості.

Андрій зійшов із вагона й одразу кинувся до неї. Він пригорнув Софію так міцно, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпустить. Вона сміялася й плакала водночас, а її руки обіймали його так, що весь світ перестав існувати.

— Ти справді тут… живий, — прошепотіла вона.
— Я обіцяв, — відповів Андрій, гладячи її волосся.

Вони йшли вечірнім містом, тримаючись за руки. Усе здавалося знайомим і водночас новим: вуличні ліхтарі, запах свіжого хліба з пекарні, навіть легкий шум трамвая. Поруч із Софією все це набувало іншого сенсу — сенсу життя.

Вдома вони довго говорили. Про фронт, про друзів, про те, як важко було чекати. Софія зізналася, що кожен день починався для неї з молитви за нього.
— Я засинала й прокидалася з однією думкою: аби ти повернувся.

Їхня ніч була довгоочікуваною. Не треба було слів — тільки погляди й дотики, що говорили більше за будь-які обіцянки. У цих обіймах Андрій нарешті відчув, що він не лише солдат, а й чоловік, якого люблять і чекають.

Наступні дні вони проводили разом: гуляли парком, сиділи на березі річки, мовчали й сміялися. Час ішов занадто швидко. І кожна мить була безцінною.

Увечері перед від’їздом Андрій довго дивився на Софію. Вона тримала його за руку, ніби боялася відпустити.
— Я мушу повернутися, — тихо сказав він. — Але знай: у мене є причина боротися. Це ти.

Вона притиснулася до нього й прошепотіла:
— Іди. Але завжди повертайся.
Розділ 6. Втрата і випробування

Повернення на фронт після кількох днів із Софією було важчим, ніж Андрій міг собі уявити. Тепер він добре знав, що залишає за спиною: не просто дім, а своє серце.

Війна не дала часу на роздуми. Уже за кілька днів їхній підрозділ потрапив у засідку. Постріли з усіх боків, вибухи, крики — хаос накрив, як чорна хвиля.

Андрій біг поруч із Сергієм, намагаючись прорватися до укриття. І раптом почув крик. Сергій упав, притискаючи руку до грудей. Кров сочилася крізь пальці.

— Тримайся! — Андрій кинувся до нього, намагаючись зупинити кровотечу.
— Іди… — прохрипів Сергій. — Ти мусиш вижити…

— Замовкни! Ти зі мною, чуєш? — Андрій тремтів, але не зупинявся. Він тягнув друга до укриття, поки кулі розривали землю поруч.

Та коли вони дісталися бліндажа, він зрозумів, що час вислизає. Сергій дивився прямо йому в очі, і в тому погляді була водночас подяка й прощання.
— Скажи… скажи, що це все недарма…

І його голова впала на плече Андрія.

…
Того вечора Андрій сидів у тиші, стискаючи закривавлені руки. Всередині була порожнеча, яку не могли заповнити ні слова командира, ні співчуття побратимів.

Він написав Софії короткий лист:
«Сьогодні я втратив брата. Я врятував його не тіло — а його честь. І поклявся, що житиму так, аби його жертва мала сенс.»

Але навіть слова не знімали болю. Тільки коли він заплющив очі й уявив Софію, її теплий погляд і ніжні руки, він відчув, що ще має заради чого стояти.

Війна забирала друзів, але саме кохання давало йому сили не зламатися.