Глава 1: Зустріч

  Розділ 1. Зустріч перед бурею

Андрій стояв на пероні, вдивляючись у людей, що поспішали своїми справами. Його серце билося швидше, ніж звичайно. Попереду — схід, фронт, невідомість. Він не знав, що там на нього чекає, але знав одне: ця поїздка змінить усе.

Раптом він помітив дівчину, яка спокійно стояла біля кавового кіоску, Софія Її очі, мов ранкове небо, привернули його увагу. Він відчув дивний спокій поруч із нею, ніби перед бурею існував момент тиші, яку не можна пропустити.

— Привіт, — сказав він, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині відчував хвилювання.
— Привіт, — відповіла вона, усміхаючись, і ця усмішка здалася йому маленьким промінчиком світла у світі, де починалася темрява.

Вони розговорилися про буденне, про мрії, про те, що робить життя цінним. Андрій розумів, що ці хвилини важливі, немов кожен момент стає дорогоцінним перед незвіданим майбутнім.

— Ти боїшся? — спитала Софія.
— Так, — зізнався він. — Але поряд із тобою страх трохи менший.

Їхня зустріч була короткою, але залишила слід, який не змогла стерти ні відстань, ні війна.
Розділ 2. Перше прощання

Поїзд важко дихав парою, наче готувався до довгої дороги. Перон наповнювався людьми — солдати, матері, кохані, діти. Кожен прощався по-своєму: хтось плакав уголос, хтось стискав зуби й мовчав.

Андрій стояв із Софією трохи осторонь. Її тонкі пальці тремтіли в його руках. Вона намагалася триматися сильною, але очі видавали те, що слова приховували.

— Обіцяй, що повернешся, — прошепотіла вона.

— Я зроблю все, щоб повернутися, — відповів Андрій, дивлячись прямо в її очі.
Він не хотів обманювати, але й не міг сказати правди — що ніхто не знає, як обернеться завтрашній день.

Софія провела пальцями по його обличчю, ніби запам’ятовувала кожну рису.
— Я чекатиму. Хоч скільки знадобиться.

Поїзд засвистів. Час закінчувався.
Андрій швидко пригорнув її до себе, відчув запах її волосся, тепло, яке хотів зберегти всередині.

— Ти — моя причина повернутися, — прошепотів він.

Коли двері вагона зачинилися за його спиною, Софія залишилася стояти на пероні, не рухаючись. Її очі були вологими, але в них світилася віра.

Андрій дивився у вікно, поки її постать не зникла в натовпі. І тоді вперше відчув, що його серце тепер не тільки його — воно належало їй.

Розділ 3. Перші дні війни

Перший світанок на сході був не таким, як удома. Сонце сходило важко, крізь туман і дим. Земля, наче спрагла, вбирала в себе запах пороху й вогкості.

Андрій сидів на лавці біля старої казарми, стискаючи у кишені маленький конверт — перший лист від Софії. Він перечитав його десятки разів, і щоразу слова дівчини давали йому сили.

> «Ти — мій світ. Пам’ятай: я чекаю. Вірю. Люблю.»

— Ну що, новачку, тримайся? — запитав старший боєць Сергій, кидаючи йому жартівливий погляд.

— Тримаюся, — коротко відповів Андрій, ховаючи листа ближче до серця.

Та в середині він відчував зовсім інше. Страх. Його тіло ще не звикло до гуркоту вибухів, до постійного напруження, до того, що за кожним поворотом може чекати смерть.

Перший бій був коротким, але запам’ятався назавжди. Гул артилерії, земля під ногами здригалася, а серце билося так сильно, що Андрієві здавалося — його чують усі. Він не стріляв навмання, але й не встиг думати. Просто діяв.

Коли все стихло, Андрій довго сидів у бліндажі, дивлячись на свої руки. Вони тремтіли.
— Звикнеш, — сказав Сергій, кидаючи йому флягу з водою. — Усі ми спочатку такі.

Уночі Андрій писав листа Софії при тьмяному світлі свічки.
«Я не можу розповісти всього. Але знай: твої слова рятують мене. Коли страшно — я згадую твої очі. І страх відступає.»

За кілька днів він зрозумів головне: війна — це не тільки кулі й вибухи. Це чекання. Чекання новин, чекання ранку, чекання листів. І кожен день, який він проживав, він присвячував їй.