Глава 22. Ласкаво просимо на Суд Ліні!

Зала для прийому підсудних виявилася звичайною затишною кімнаткою без вікон, з-за газових тканин на яких було видно безкрайнє озеро. Тим не менш, усе тут було по фен-шую. Під ногами різнобарвний бархатистий килим, повно різноманітних зелених вазонів, статуеток та фігурок. Посередині ― круглий стіл, застелений темно-червоною однотонною скатертиною. На ньому ― вишуканий набір для чаювання, із чайничка якого здіймається пара. А за столом лиш одна особа. Жінка. З вигляду дуже неприємна жінка… рудоволоса, з яскравим макіяжем. Одягнена у коротке пишне чорне плаття з мереживом та очіпками, шнуроване на талії та рукавах. Нігті довгі, червоні, погляд голубих очей проникливий, на перший погляд узагалі недоброзичливий.

Майка пройняло відчуття тривоги. Це був останній Суд, і він очікував, що буде непросто, а вигляд Судді, принцеси Ліні Абаддон, це лиш підтверджував.

Щойно вони прибули, і Майк відчув неприязнь до Абаддон, вона різко підвелася зі свого місця і, розкинувши руками, проговорила голосом абсолютно не таким, як уявляв собі хлопець:

― Я вас так чекала! ― вона буквально відображала щирість усім своїм видом, хоча макіяж, червоні губи, нігті та і взагалі її зовнішність цьому не відповідали. ― Прошу за стіл, чаю вистачить на всіх!

Майк розумів, що у нього просто немає іншого вибору, як її послухатися. Джинні, очевидно, усвідомлювала те ж, тому вони майже одночасно опустилися на стільці один навпроти одного. На два інші, поруч із Абаддон, сіли Люсі та Джейден, розмістившись поруч. Один стілець, між Майком та Джинні, залишився вільним. Та Кейн так і не сів на нього.

― Прошу вибачення, Абаддон, ― проговорив він зі всією повагою, ― однак, я змушений відлучитися. Прошу, насолоджуйся компанією.

Вона слухала його уважно, привідкривши рота, а тоді, як він закінчив, чемно всміхнулася:

― Звісно, Кейне. Ти можеш іти. Та постарайся завершити всі справи до того, як ми закінчимо, ― окинула вона оком всіх за столом, після чого знову позирнула на Кейна: ― Я маю дещо тобі повідомити.

Жнець кивнув і, ступивши крок назад, розчинився у повітрі, залишаючи по собі декілька вогняних пилинок, що ідеально вписувалися у весь цей інтер’єр в червоно-оранжевих тонах.

В надії збагнути що-небудь, Майк поглянув на Люсі та Джейдена, та вони, схоже, також гадки не мали, куди це раптом намилився Кейн. Хлопець подумав, що це вже точно не Веріс, адже тоді, напевно, він повідомив би їм… хоча… раптом Майк подумав, що якщо Веріс якось зв’язався із ним зараз, очевидно, що Кейн не став би оголошувати про це перед Абаддон. У голові хлопця з’явилася надія. Якщо прямо зараз Веріс посвячує Кейна у плани по знешкодженню Короля, значить йому потрібно постаратися, як ніколи. Цей Суд вже точно не обіцяє бути легким.

І він позирнув на Абаддон, готуючись вступити у бій не на життя, а на смерть.

Та зовсім скоро збагнув, що вона зовсім і не збиралася його починати.

― Що ж, ― проказала Абаддон, коли Кейн зник, а її слуги, чоловіки у смішних вельветових костюмах, налили всім чаю і подали кожному печиво у формі сердечок. Принцеса Ліні і сама взяла печенько і вкусила шматок, а тоді поглянула на своїх гостей. ― Не буду приховувати, всі, хто проходять попередні Суди, часто закінчують свій шлях на моєму.

Майк щосили намагався її розкусити. Ця Суддя була геть непроста. Образ дияволиці у поєднанні із добрим голосочком, милим платтячком і печеньками у формі сердечок. Авжеж, це все перечить само собі. А ще її слова. Він був твердо переконаний, що добрий голосочок і щира інтонація ― не більше, ніж проста фальш, поки Абаддон не сказала наступне:

― Але не хвилюйтеся, ― її обличчя так і сяяло щирістю. ― Я вас пропущу. Натомість, можливо… згрішите трошки лінню і складете мені компанію на цій чудовій гостині?

«О, звісно. Хотів би я повірити», ― тільки пролунало у голові Майка, як Абаддон показала на позолочений чайничок із квітковими малюнками, що стояв на середині столу:

― Прошу вас, скуштуйте чаю.

Першою до чашки потягнулася Люсі. Коли Джейден зробив те ж саме, Майк також узяв свою і наблизив до губ, проте куштувати не став, адже достеменно не знав ― відпили його Супроводжуючі цього невідомого напою, чи просто прикинулись.

― Звісно, це не я готувала, ― вела далі Абаддон, ― але можу запевнити, що мої слуги ― найвправніші майстри з приготування чаю. Принаймні, інакше й не могло бути. У цьому маєтку ні для кого не існує ліні, окрім мене.

Майк закивав головою, знову прикидаючись, що п’є чай. Він навіть вдавав ковтки, аби вона бачила, як рухається його кадик. Проте розумів ― іще раз вдати такий трюк не вдасться. Чашки були геть крихітні, а Абаддон нічого не стримає від того, аби раптом захотіти пройтися вздовж стола і поглянути, чи справді вони куштують її неймовірний чай, який приготували її неліниві слуги.

Зрештою, поки Майк щосили намагався вдати вдячність за гостину, Джинні скупо схопила печиво і закинула собі в рот. Прожувавши його і не дивлячись ні на кого, вона раптом запитала:

― І багато душ ви не пропустили?

Абаддон, схоже, вподобала не лише те, що вона скуштувала печиво, а й те, що першою наважилася почати розмову.

― О, майже кожну, що сюди доходить. Багато хто, боячись розсіювання у розумінні, що лінь ― то все-таки найбільший гріх людства, намагаються втекти. Та ви вже напевно знайомі з Анікою.