Глава 14. Вельзевул

Тронна зала лорда Заздрості виявилася великим прямокутним приміщенням, стіни, стеля і підлога якого були повністю чорними. Першим Майк відчув бархатне покриття під своїми черевиками, а тоді відмітив, що із такого ж матеріалу зроблені і два широкі дивани, що розташувалися навпроти тронного підвищення по обидва боки від входу. Обидва дивани вирізнялися крихітними акуратними золотими ніжками, що зблиснули у відбитому від дзеркал світлі, моментально кинувшись Майкові в очі. До слова про дзеркала…

Їх тут було стільки, і мали вони такі різні форми, що очі розбігалися. Та, на відміну від хаотичного розміщення у Дзеркальному Лабіринті, у резиденції лорда Вельзевула кожне дзеркало мало своє місце. Між усіма ними спостерігалась строга відстань, і висіли вони, скажімо так, «по феншую». Круглі дзеркальця гарненько вписувались між квадратними та прямокутними найрізноманітніших розмірів, формуючи враження того, що той, хто володіє цим місцем, насправді той іще перфекціоніст.

Скрупульозність Вельзевула відобразилася і в організації його робочого місця. На тронному підвищенні, варто зауважити, не було ані натяку на трон. Натомість там стояло аристократичне крісло із вишуканою оббивкою, а перед ним ― звичайнісінький робочий стіл, завалений цілою купою паперів. Та в жодному разі це не можна було назвати безладом. На столі було повно паперів, сувоїв і згортків, проте усі вони лежали строго на своїх місцях і були розкладені, схоже, також із суворо дотриманою відстанню один від одного.

Крім дзеркал і незвичайно оформленого тронного підвищення, були у кімнаті ще й місця для підданих. Їхні столи, однак, були практично порожні ― на кожному стояло по одному сувою паперу та чорнильниця із пером. Усі столи були однакові, а піддані, що сиділи за ними, відрізнялися один від одного хіба тільки рисами обличчя. Так, саме рисами, адже вирази їхніх облич були однаково порожні і бліді. Усі мали зачесане назад чорне волосся, укладене гелем, і були одягнені у чорний одяг. Кожен тримав руки на столі і сидів так, мовби очікував, коли повелитель віддасть наказ, аби негайно приступити до його виконання.

Майк швидко второпав суть всього цього ― це і справді була резиденція лорда Заздрості. Кількість дзеркал на стінах відображала його потребу постійно порівнювати себе з кимось, регулярно зазирати у них у намаганні віднайти в собі щось, чого немає у інших. Піддані спеціально були одягнені, як один, аби не стати об’єктами заздрості повелителя. Чорні стіни, мінімалізм у дизайні, виняткова педантичність на робочому місці… Майк починав розуміти, що справи на цьому Суді для нього вже точно не минуться легко.

Та момент огляду резиденції, здавалося, тривав всього лиш кілька секунд. В одну мить Джейден накинувся на Кейна. Вірджинія Саверз, все ще скована у кайданки і з мішком на голові, дивом не попала під роздачу. Джейден знову уп’явся руками в комір Кейна.

― Назви бодай одну причину, чому я не повинен убити тебе прямо зараз!

Майк подумав, що це звучить безглуздо, адже женців неможливо убити, хіба якщо ти не славнозвісний утікач Веріс…

Але враз очі його звузилися. Відповідь сама собою виникла у його голові: «Або ж, якщо у тебе його зброя…»

В руці Джейдена блиснув кістяний кинджал! Провернувши його в руці, він припнув лезо до шиї Кейна. Люсі тут же скрикнула. Майк хотів було запитати, як сталось, що у Кейна зброя Веріса, проте зі свого місця раптово підвівся Вельзевул.

― Так-так-так, ― його голос звучав глибоко, холодно, без жодної нотки приязні. ― Я бачу, у нас тут справжні неприємності. Смію припустити… хтось із вас таки зіткнувся із своїм минулим у моєму Лабіринті.

Майк тут же спрямував погляд на Вельзевула. При короткому огляді кімнати він просто-напросто не помітив його в кріслі, схиленим над паперами. Коли ж лорд Заздрості підвівся, Майк одразу ж відмітив його невисокий зріст і худорляву тілобудову. Чорний вишуканий костюм висів на ньому, як на вішалці. Бліде обличчя із синцями під очима здавалося вкрай відчуженим. Тонкі його риси цьому тільки сприяли. Волосся було злегка кучерявим і зачесаним назад, чорним, як смола.

У ту ж мить Джейден повернувся до лорда у півоборота, все ще погрожуючи Кейну кістяним кинджалом. З певною іронією в голосі він зронив:

― Ми усі… зіткнулись.

― О, ― коротко бовкнув Вельзевул. Майк побачив, що він спускається із тронного підвищення, і вже поплекав надію, що він збирається зупинити Джейдена, але в якусь мить Вельзевул повів бровами: ― Але ж так навіть цікавіше, авжеж? Чому б вам не з’ясувати все раз і назавжди прямо тут?

Очі Джейдена розширилися. Майк різко насупився. Він був впевнений, що Вельзевул не потерпить насильства у цьому викоханому місці… але Джейден, здається, був цьому тільки радий. Скориставшись надлюдською швидкістю, він миттю припнув Кейна до стіни із дзеркалами. Від удару вони затряслися.

― Скажи мені!! ― заволав Джейден. Обличчя його пронизували емоції. Кейн узагалі не чинив супротиву. ― Чому… чому…

― Джейдене! ― Люсі на надшвидкості опинилась поруч, але втрутитись не наважилась. Мовби у момент, як вона зірвалась з місця, у голові її виникло обличчя її батька, того, хто зростив її, хто колись можливо навіть справді любив, але коли вона наблизилася, то побачила лиш убивцю. Того, хто наказав убити її матір, того, хто стратив її коханого, того, хто знищив її життя.

Жнець спрямував на неї проникливий погляд, а тоді знову вирячився на Кейна. Було видно ― його поглинула злість, поглинула така незборима лють… що він був готовий спороти горлянку Кейну цим кинджалом раз і назавжди. Проте в момент, коли Майк і справді подумав, що це станеться, і ніхто не насмілиться йому завадити, Джейденова рука раптово затремтіла. Від цього він стиснув кинджал міцніше, та емоції брали верх…