Глава 10. Дзеркало душі

Голос Лізи із їхнього недовгого щасливого життя все ще лунав у голові Майка, коли уся компанія опинилася просто посеред величезного, зарослого високою травою, поля.

― Я люблю тебе, Майкі! ― він мовби бачив її усміхнене обличчя перед собою.

― Я захищу тебе! ― бачив, як вона бере його під руку і веде через темний провулок, коли він хотів викликати таксі.

― От же ж, ― прозвучав її невдоволений голос, коли він працював в ноутбуці, а вона витирала пил у кімнаті. З-під ліжка дівчина дістала вогнегасник. ― Ти таки тримаєш його. Узагалі мені не довіряєш? ― і, кинувши його на ліжко, полізла до хлопця цілуватися.

― Я завжди буду з тобою, сказала ж, ― погладжувала вона його рукою по животу, коли вони лежали в обіймах якогось вечора. ― І нікуди, нікуди не втечу.

― Обіцяєш?

― Обіцяю, ― випросталась дівчина, аби поглянути йому в очі. ― Але і ти… обіцяй, що не кинеш мене, ― вона сміялась, тикаючи його пальцем у плече…

Сльози наверталися на очі Майка, та він розумів, що уже нічого не змінити. Він волів би, щоб Асмодей визнав його винним, волів би, щоб за цей паршивий вчинок його забрали в Пекло, аби він відсмажився там, як слід. Та ідучи цим полем він бачив не красиві неприступні гори довкола, а їх. Трьох женців смерті, котрим не пощастило стати його Супроводжуючими на шляху через усі сім Судів. Він корив себе, він хотів, аби його покарали, як слід, але він знав, що не може полишити їх. Доля цих трьох напряму залежить від нього, а тому зараз він вже точно не може думати лише про себе. Так, його життя було сповнене неправильними виборами, та після смерті таких не буде. Він не дозволить Королю Чистилища їх розсіяти. Він пройде крізь усі ці Суди невинним, він дасть їм шанс на переродження. І собі теж. Навіть якщо не зможе обрати собі життя в достатку. Це буде гідною платою за усі його гріхи, жодних сумнівів. Та спершу він зробить усе, що зможе, аби вберегти їх трьох.

Якийсь час вони рухалися полем у повній тиші. Місяць добре освітлював дорогу, адже був у повні. Далеко виднілися гори, і Майк чомусь був впевнений, що їх шлях лежить саме туди.

В певний момент ходьби у мовчанці озвався Кейн, що весь цей час ішов попереду:

― Треба заночувати в печері. Виспатися.

Думки про неправильні вибори і шкодування уже давненько почали розсіюватися в голові Майка. За першу годину ходьби цим нічним полем він зловив себе на думці, що потрібно уважно оглядатися довкола і старатись не допустити ситуації, що виникла у Саді Розпусти. Якщо цей невідомий Веріс натравив стражів на них там, то що взагалі може стримати його, щоб не зробити цього й тут? Більш за все Майк не хотів, аби це сталося зненацька. Тому весь час ішов, будучи на сторожі, і помічав, що те ж саме робили й інші. Коли Кейн сказав про сон, Майк здивувався.

― Женцям потрібен сон?

― Ми можемо й не спати, але якщо дуже втомимось… ― почала було Люсі.

Джейден швидко зрівнявся з нею.

― Що ти кажеш, ― огризнувся він, ― ми не відчуваємо втоми. Ніколи.

Майк замислився. «І знову ця дурня. «Ми від цього не помираємо», «ми не відчуваємо втоми»… цікаво, говорили б вони так, якби їм не підправили пам'ять? Король Чистилища гарно влаштувався. Ціла армія слухняних маріонеток, готових кидатися у вогонь заради невдячних людських душ. Далеко не всі такі, як я, що про них подумають. Заходити в палаючі будівлі, аби забрати душі, не спати днями, коли забираєш людей на війні. Звісно, це ж нормально. Вони нічого не пам’ятають, тоді чому вони повинні на щось жалітися? Їх неможливо вбити, лише розсіяти, тож нехай і далі терплять».

Люсі помітила, що Майк якось зблід і йшов увесь набундючений, стискав кулаки. Тож швиденько зрівнялась з ним і почала говорити, поки Кейн та Джейден ішли на певній відстані від них.

― Ти як? ― поцікавилася дівчина.

Майк зиркнув на неї лютим поглядом.

― Слухай… ― пробурмотіла Люсі. Майк нагострив вуха. Раніше вона ніколи не починала так розмову. Невже… але одразу ж розчарувався, бо вона сказала наступне: ― Тобі не треба було говорити все це Асмодею. Я бачила, як тобі було боляче, але я ж тобі казала, що усі Судді уміють читати думки. Він і так усе про тебе знав.

― Я знаю, ― коротко відповів Майк дещо відчуженим голосом. ― Але я розповів усе вголос, бо зрозумів, що Асмодей хотів, аби я покаявся. Я зрадив Лізі, і він хотів, аби я це визнав.

― І тобі від цього полегшало? ― раптово прозвучав позаду голос Джейдена. Майк сердито на нього озирнувся. ― Пробач, не хотів підслуховувати.

― Ні, ― коротко відказав Майк і пришвидшив ходу, аби наздогнати Кейна.

― Не пробачиш, чи не полегшало? ― розвівши руками, спробував уточнити Джейден. Та Майк його вперто проігнорував.

Він майже наздогнав Кейна, як Люсі та Джейден знову опинилися по обидві його руки. Зиркнув на Джейдена ― той явно не вважав їхню розмову закінченою. Або ж… Майку просто так здалося.

― Що? ― вишкірився він на женця. ― Хочеш почути ще раз? Що з того, що я скажу, що не полегшало? Я волів би узагалі не згадувати нічого з того, що було зі мною відтоді, як я покинув батьківський дім. Але якщо ви ще не помітили, я тут не сам і нічого не вирішую. Асмодей мене відпустив, радіймо, що проживемо іще одну ніч.