Глава 5. Пустеля Жадібності

Майк у компанії женців ступав пустелею. Він не пам’ятав, як тут опинився. Імовірно, після того жаху, що він пережив на суді у Люцифера, він просто відключився, а отямився вже тут, що навіть не зауважив, як вони проходили крізь портал.

Пустеля здавалася безкрайньою. Вдалині виднілися скелі, а ходьба по висушеному темно-оранжевому ґрунту супроводжувалася човганням втомлених ніг. Майк досі не міг до кінця усвідомити, який жах пережив, а також те, що Люцифер відпустив його буквально в останній момент. Усі знову ступали за Кейном, і Майк пильно вдивлявся в його широку спину, роздумуючи над тим, що сказав Люцифер, коли ланцюги пали з його рук.

Пустелею починав здійматися вітер. Він ніс частинки піску, тож доводилося періодично затуляти очі згином ліктя. Нарешті Майк наважився зрівнятися із Кейном і запитати похапцем, можливо, тому, що в принципі до сих пір до чортиків боявся цього чоловіка:

― Що це було на Суді Зверхності? Чому Люцифер відпустив мене?

Кейн різко зупинився. Майк моментально пошкодував про сказане. П’ятки його влізли в твердий ґрунт, а підібгані до грудей руки затремтіли.

― Він тебе відпустив? ― льодяним тоном запитав Кейн.

У Майка все всередині похололо. Він відчував, що Люсі і Джейден зупинились позаду нього і в душі точно регочуть з його невдалої спроби звернутися до льодяного і вічно серйозного Кейна.

― Т-так, ― пробелькотів хлопець.

― От і радій цьому.

Кейн уже хотів рушити далі, та спершу обвів горизонт пильними очима.

― Наближається піщана буря, ― промовив він, повернувшись до всіх. ― Нам слід заночувати в печері.

І показав на найближчі скелі, шлях до яких явно не лежав по їхньому курсу. Відхилившись від нього, компанія звернула до скель. Досить швидко було знайдено потрібну печеру. І вчасно ― вітер здійнявся уже такий сильний, що Майк міг бачити тільки власні ноги, постійно закриваючи очі від кількості піску, що летіла йому в обличчя.

У печері було тихо і затишно. Звісно, трішки холодно, але Майк якось зловив себе на думці, що, в принципі, тепер такі банальні людські потреби, як їжа, питво та тепло обходять його набагато менше, ніж коли він був живий. Так, у горлі йому давно вже пересохло, а шлунок час від часу нагадував про своє існування, та за весь цей день у загробному світі йому ні разу не стало від цього зле. Більше того, його абсолютно не турбували його болячки, що їх він набрав цілу купу за своє нещасливе життя. Озираючись на женців, він усвідомлював, що їхні тіла ще більш витриваліші, ніж його. І це видавалося логічним ― згадати б хоча б те, як вправно Кейн та Джейден відбили атаку знавіснілих гігантських кажанів.

До слова…

«Усе це так дивно! ― промайнуло в голові Майка, коли усі сіли колом, наче готуючись сидіти довкола багаття. ― Спершу ці кажани, потім мене ледь не визнали винним на Суді Зверхності, але в останню мить Люцифер передумав! Вартувало Кейну погрожувати його слугам, як він тут же… але ж секундочку, ― насупився Майк, роздумуючи. ― Це вже точно не через слуг. Він сказав, що цього разу усе інакше. Зі мною усе інакше. Авжеж, як іще може бути?!» ― роздратовано подумав Майк. Та все ж, поглянув на Кейна. Той виглядав замисленим. Наче насправді мав набагато більше відповідей, ніж вдавав, що має.

Зрештою, Майк спрямував очі на середину круга. Люсі клацнула пальцями, і просто перед ними з’явився оберемок дров. Від такої магії Майк аж округлив очі. А тоді побачив, що заворушився Джейден. В його руці миттю матеріалізувався той самий величезний клинок, але цього разу він був складений так, що мав тільки одне широке зазубрене лезо. Черкнувши ним по камінню поруч із дровами, Джейден викликав іскри, що тут же запалили багаття. Люсі заплескала у долоні і радісно заусміхалася. Джейден заховав меч і вишкірився в харизматичній усмішці.

― Тепер буде тепленько, ― пробелькотіла Люсі, поглядаючи на Майка, котрому усе це здавалося ще більш дивним.

Але він таки простягнув руки до полум’я і за якусь мить відчув легке полегшення. У печері довший час стояла тиша, і лиш завивання піщаної бурі доносилось ззовні. І це абсолютно не хвилювало Майка, допоки, крім вітру звідти не почали доноситись людські крики. На них він зреагував миттєво. Зіскочив з місця й кинувся дивитись.

― Що це?! ― вирвалось у нього, коли хлопець побачив, як між піщинками, що кружляли ззовні, пролітали людські образи у гримасах справжніх лютих страждань. Там були жіночі, чоловічі, дитячі і старечі лиця, сповнені жаху. Усі вони кричали й пручалися, але вітер ніс їх у невідомому напрямку, наче частинки піску.

― Душі, що не дійшли до палацу, ― зронила Люсі. Майк здригнувся, бо вона підкралась геть безшумно. Джейден стояв навпроти, також вдивляючись у піщану бурю. Майк на мить озирнувся ― Кейн продовжував сидіти біля багаття.

― Ті, що втекли від женців?

― Саме ті, ― зітхнув Джейден. ― Бідолахи. Гадки не мали, на що підписались.

― І тепер що… вони будуть завше так літати? ― жахнувся Майк.

― Можливо, комусь пощастило сховатися в печері, як нам, ― зронив на це Джейден. ― А кому ні ― дорога прямо в Пекло.

Майк насупився. В його голові вимальовувалася певна картина.

― Значить, ― розвернувся він до женців. ― На території Люцифера це були ті кажани-переростки, а тут… ця буря?