-52-

Минув місяць.

Місто змінилося непомітно, але безповоротно — ніби хтось накрив його товстою ковдрою. Грудень прийшов зі снігом, із холодом і вітринами, що сяяли вогниками. Люди поспішали з пакунками, ялинками, подарунками, і здавалося, ніби весь світ готувався до свята, якого Агата більше не чекала. Вона жила наче в іншій реальності.

У домі батька пахло мандаринами й хвоєю, але для неї ці запахи не були  радісними. Святкові гірлянди втомлювали очі, різдвяна музика з телевізора викликала тільки втому. Вона ходила коридорами, мов тінь, і кожен її день мав одну незмінну точку — СІЗО.

Адамчук забороняв: спочатку різко, жорстко, з погрозами. Потім — сухо і втомлено. Але Агата дивилася йому просто в очі й говорила рівним, небезпечним тоном, якого він у ній не знав:

— Я піду. Або ти дозволяєш, або я втечу з дому. Або зроблю щось таке, з чим ти вже нічого не зможеш зробити. І тоді ти втратиш не тільки контроль. Ти втратиш мене.

Він промовчав і відступив. Вперше, не давив і не вимагав. 

Агата приходила щодня до Гордія. Інколи — раніше, інколи — пізніше. У пальто, яке стало їй завелике, бо вона схудла. З червоним від морозу носом і очима, що світилися тільки тоді, коли вона бачила його — свого Гордія. 

Гордій. Він тримався. Стійко, мовчазно, по-чоловічому. Він не дозволяв собі зламатися перед нею, хоча вона бачила — в тіні під очима, у повільніших рухах, у стиснутих губах, що він втомлений та потребує затишку, тепла. 

Аби зовсім не зійти з глузду, Гордій почав читати. Спочатку, аби не збожеволіти від тиші й очікування, а потім захопився так, що й не знав, куди летить час. 

— Я думаю про те, аби отримати вищу освіту, — якось сказав він, сидячи навпроти неї за все тим же  вузьким столом. — Якщо… коли я вийду, хочу почати з чистого аркуша. Можливо, економіка чи бізнес, чи якийсь туристичний напрямок. Зрештою, щось нове. Не те, що було. Я більше не хочу жити за чужими правилами.

Вона усміхнулася крізь сльози. Вона його розуміла, як ніхто інший. 

— Ти вийдеш, — сказала тихо. — І зробиш все, що захочеш, але не сам. Я буду поруч. 

Того дня сніг падав особливо повільно, великими пластівцями, ніби світ навмисне сповільнив хід. У кімнаті для побачень було холодно, навіть попри батареї. Агата сиділа, сховавши долоні в рукави, і дивилася на нього так, ніби хотіла запам’ятати кожну рису.

Коли дозволили підійти ближче, вона не стрималася. Обійняла його різко, міцно, так, ніби боялася, що він зникне, якщо вона послабить руки.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Я нікуди не дінусь.

Гордій притиснув її до себе. Його обійми були теплими, надійними і дивно живими для цього місця.

— Я знаю, — сказав він. — Саме це мене і тримає. Ти тримаєш, моя ластівко. 

Вона підняла голову, подивилася в його очі — темні, глибокі, вже не такі зухвалі, як колись, але сильніші. 

— Я боюся, — зізналася вкотре,  — Але не за себе. За тебе. За те, що цей світ… він несправедливий.

— Світ завжди був таким, — відповів він спокійно. — Просто раніше я не хотів цього бачити.

Він поцілував її. Ніжно та повільно, без жодного поспіху, ніби час і справді зупинився. Її губи тремтіли, на віях зібралися сльози, але вона не відступила. Вона вбирала цей момент в себе, як повітря перед пірнанням. Вона потребувала цього нині, більше, аніж будь-коли. 

— Коли все це закінчиться, — тихо сказав він, торкаючись її чола, — Ми підемо на справжнє побачення. А може, з'їздимо кудись. 

— Куди? — спитала вона.

— Куди завгодно, — усміхнувся він. — Головне — разом.

Час сплив надто швидко, коли охоронець покликав їх, Агата ще кілька секунд стояла, тримаючи його за руку, ніби могла затримати реальність силою дотику.

— Я прийду завтра, — сказала вона.

— Я чекатиму, — відповів він.

Назовні було темно. Сніг хрумтів під ногами, ліхтарі тьмяно освічували дорогу, і десь далеко лунали різдвяні дзвони. Агата йшла повільно, притискаючи руки до грудей, там, де билось її серце. Вона не знала, що буде далі, але знала одне: поки вони вірять — ця зима не зламає їх. Ніхто не зламає, бо вона боротиметься до кінця. 

А неподалік власного будинку вона знову зустріла Ростислава.