-51-

Кабінет прокурора був залитий холодним світлом настільної лампи. За вікнами вже стемніло, місто дихало ніччю, але тут, за товстими стінами, час ніби зупинився. Адамчук стояв біля вікна, спиною до дверей, коли почув, як вони тихо відчинилися і так само ледь чутно зачинилися.

— Якщо ти прийшов мене лякати, — промовив він, не обертаючись, — то дарма витрачаєш час.

Устим Вітер зупинився посеред кабінету. Не сів і не зняв пальта. Він не виглядав як людина, що прийшла благати чи виправдовуватись. Радше — як та, що звикла вести розмови, від яких залежить надто багато.

— Я прийшов говорити, — спокійно відповів в Устим. 

Адамчук повільно повернувся. Його обличчя було напружене, щелепи стиснуті, в очах палахкотіла лють, яку він ледь стримував.

— Нам нема про що говорити, Устиме. Твій син сидить там, де йому місце.

— Ти знаєш, що це неправда.

В очах Вітра промайнув гнів. 

— Я знаю, що він — твій син, — різко кинув Адамчук. — А цього достатньо. Син бандита не може бути невинним.

Устим ледь усміхнувся без іронії та без зухвальства. Слова прокурора неприємно різонули по серцю. 

— Ось, саме у цьому і наша з тобою проблема, — сказав Устим. — Ти дивишся на прізвища, а треба на людей та їхні вчинки. 

— Не сміши мене, — Адамчук підійшов ближче до столу. — Я все життя працюю, щоб таких, як ти, притискати до стіни. І тепер ти хочеш, щоб я повірив у невинність твого сина? Пф! 

— Я хочу, щоб ти повірив у правду, — відповів Устим. — І перестав плутати помсту зі справедливістю. Ти ж мені хочеш нашкодити, адже так? Дістати мене нарешті?

Адамчук вдарив долонею по столу. Рикнув! Його рик прокотився по кімнаті, відбився від стін і осів глибоко в печінках Устима. Він скривився. 

— Ти використовуєш мою доньку! — голос Адамчука зірвався на крик. — Викрав її, налякав. І тепер ще смієш говорити про правду?!

— Мого сина звинувачують у тому, чого він не робив, — спокійно, але твердо відповів Устим. — І ти це знаєш. Ростислав, син цього хабарника і підлабузника Чупака — ось хто мав би сидіти в камері. Але він для тебе “зручний” хлопчик і мабуть з правильної сім'ї, при статусі та в пошані. А мій син — ні.

— Не смій згадувати його ім’я! — гаркнув Адамчук. — Ти навіть не уявляєш, що означає бути батьком!

Устим підвів на нього погляд. І вперше в ньому промайнуло щось особисте. Болісне.

— Уявляю, — тихо сказав він. — Саме тому я тут.

У кабінеті запала тиша. Така густа, що здавалося — її можна торкнутися.

— Ми з тобою можемо воювати, — продовжив Устим. — Довго, жорстко, до кінця, до останнього подиху, поки хтось один не впаде. Але в цій війні постраждають не ми.

— Не смій, — прошепотів Адамчук.

— Наші діти, — завершив Вітер. — І твоя донька, і мій син уже платять за наші рішення. Вони не винні і не мають відповідати за наші д тобою вчинки. Подумай. 

Адамчук відвернувся. Його плечі напружилися, він важко дихав.

— Мій обов’язок — закон, — глухо сказав він. — А закон каже: твій син винен. І він понесе покарання. 

— Закон каже лише те, що йому дозволяють сказати, — відповів Устим. — А ми з тобою достатньо давно в цій грі, щоб це розуміти.

— Навіть якщо… — Адамчук різко обернувся. — Навіть якщо він невинний, він “не пара” моїй доньці. Син бандита і донька прокурора — це ганьба. Це вирок, це кінець її життю. 

Устим зробив крок уперед.

— Кохання не питає, хто кому пара, — сказав він тихо. — Воно просто є. Хочеш ти цього чи ні.

— Не смій говорити мені про кохання!

— А ти не смій вирішувати за неї, — спокійно, але жорстко відповів Устим. — Бо вона вже зробила свій вибір.

Адамчук важко дихав. У його очах боролися гнів і страх та не за кар’єру, а за доньку. Бо попри все він був батьком, котрий по-моєму, але любив своє дитя. І захищав як умів. 

— Чого ти хочеш? — нарешті спитав Адамчук, сідаючи в крісло. Втома брала своє і він ледь тримався на ногах. 

Устим поклав на стіл папку.

— Я прошу про крок назустріч, — сказав він. — Заради них, заради наших дітей.

Адамчук дивився на папку, не торкаючись її.

— І якщо я відмовлюся?

— Тоді ми обидва програємо, — відповів Устим. — Але я прийшов не програвати. А знайти вихід з ситуації.

Тиша знову накрила кабінет, щойно Вітер пішов, залишився втомленого та задумливого прокурора, гортати папку, повну сюрпризів.