-50-

У будинку сім'ї Устима Вітра було тихо та порожньо. Світло в коридорах майже не вмикали, наче темрява була чеснішою за будь-які слова. Тут усі знали: сталося щось таке, що не виправити ані грошима, ані зв’язками, ані страхом, яким роками тримали інших.

Устим Вітер сидів у вітальні, в глибокому кріслі, дивлячись не перед себе, а ніби крізь простір. Келих з водою давно стояв недоторканий, а його пальці, зазвичай тверді й впевнені, тепер час від часу напружувалися, стискаючи підлокітник. Та не від страху, а від злості, бо він перше за довгий час не контролював ситуацію і не знав, як вплинути на неї. 

Поруч нього стояла його дружина, котра, щойно повернувшись додому, мусила зустрітися з неприємними новинами — її сина заарештували. І невідомо, коли випустять, та й чи випустять взагалі. Хустинка, котру вона тримала в руках, була мокра від сліз, які вона навіть не намагалася стримати. Їй боліло за сина. 

— Це твоя вина, — нарешті сказала вона тихо, але в цій тиші слова звучали гучніше за крик, — Ти втягнув його у цю війну, у цей бруд. Він не просив цього життя. Він хотів бути іншим.

Устим повільно перевів на неї погляд. У його очах не було гніву — лише виснаження. Здавалося, що він втомився від життя, такого життя, але по-іншому не вмів. 

— Він мій син, — відповів глухо. — І він знав, хто я. Знав, у якому світі живе.

— Знав — не означає хотів! — зірвалася вона. — А тепер він сидить у СІЗО, як злочинець! Його ім’я — в новинах! Його судитимуть за те, чого він не робив! 

У цю мить у кімнату зайшов Тихомир. Він виглядав так, ніби не спав кілька ночей поспіль. Обличчя сіре, погляд напружений, але всередині — холодна зібраність. Та сама, яка з’являлася в нього лише тоді, коли старшого брата не було поруч, а рятувати ситуацію хтось мав. 

— Досить, — сказав Устим спокійно. — Сльози нам не допоможуть.

Вона обернулася, глянула на сина, зітхнула. 

— Ти ж щось зробиш, правда? Ви ж його витягнете?

Тихомир кивнув, але не впевнено, а радше твердо.

— Ми вже працюємо. Я працюю і є один варіант.

Устим підвів голову.

— Говори.

Тихомир зробив кілька кроків ближче, понизив голос, хоча в домі, крім них, нікого не було.

— Ми можемо організувати втечу. Тихо та швидко, через СІЗО. Там є свої люди. За кілька годин він буде за кордоном. 

У кімнаті повисла важка пауза.

— Це… це ж порятунок, — прошепотіла вона. — Хіба ні?

Устим мовчав довго. Надто довго. А тоді повільно підвівся, заклав руки за спину та підійшов до вікна. 

— Він не погодиться, — сказав нарешті. — Ти ж його знаєш.

— Я знаю, — відповів Тихомир. — Але ми мусимо спробувати. Бо якщо суд піде за сценарієм Адамчука — у Гордія не буде шансів.

Устим стиснув щелепи. Він знав, що шансів надто мало, і не тому що його син в чомусь винен, а тому що він — його син. І вони тиснутимуть що є сили. 

— Тоді їдь до нього сьогодні, одразу ж і поговори, переконай. А якщо він відмовиться…

Він не договорив.

— …тоді будемо ламати систему, — закінчив Тихомир.

І вперше за весь вечір в очах Устима Вітра з’явилося щось схоже на страх. 

У СІЗО пахло ржавим металом, старою фарбою і безнадією. Тихомир не любив це місце, і обходив стороною, але приходив сюди бо треба було. 

Гордій сидів за столом, коли його привели в невелику кімнату для зустрічей. Він виглядав спокійним,і зовні — майже байдужий. Але Тихомир бачив більше. Він знав цей погляд. Так дивляться ті, хто вже зробив вибір, але ще не сказав його вголос. 

— Як ти? — запитав він без зайвих вступів, присівши на стілець навпроти. 

— Живий, — відповів Гордій. — Поки що.

Тихомир оглянувся і змовницьки заговорив, нахилившись вперед. 

— Є план.

— Я здогадувався.

— Ми можемо тебе витягнути і вивести за кордон: нові документи, нове життя. Все вже готово. 

Гордій навіть не здригнувся, лише повільно видихнув.

— Ні.

Тихомир насупився. Знав, що брат ще той впертих, але цю ситуацію розглядав, як критичну.

— Не поспішай відмовлятися. Це не боягузтво. Це наш шанс, твій шанс. 

— Для кого? — Гордій підвів очі. — Для мене? А для Агати? Я втечу, а її залишу саму? З клеймом доньки прокурора, яку використали і кинули?

— Вона дасть свідчення, — сказав Тихомир. — Це ризиковано.

— Саме тому я не тікатиму, — твердо відповів Гордій. — Я нічого не зробив. І не буду ховатися, як злодій. Якщо батько хоче мене рятувати — хай знайде адвоката. 

— Ти розумієш, що вони хочуть тебе посадити?

— Розумію. Але я не зраджу себе і її — теж.

Тихомир довго дивився на нього, а тоді повільно кивнув.