-49-

Камера була тісною, але це не було такою глобальною проблемою, як невизначеність. Вона душила його, мордувала серце і душу, змушуючи по колу перебирати думки в голові. Очікування і те  підвішене відчуття, коли твоє життя ніби поставили на паузу, а ти стоїш десь між “ще не кінець” і “вже пізно”. 

Горлій сидів на лавці, спершись спиною до холодної стіни, й думав про Агату. Не про справу, не про батька, не про суд. Лише про неї. Про те, як вона дивиться, коли сердиться, як мовчить, коли хвилюється і не знає, що відповісти і як сміється — тихо, ніби боїться злякати щастя. Думки про Агату не давали йому занепасти духом, зневіритися у тому, що комусь таки в цьому житті потрібен і банально продовжувати дихати. 

Агата стояла біля входу до відділку й намагалася заспокоїти дихання. Повітря було холодне, різке, але вона вдихала його жадібно, ніби тільки так могла не зламатися. Кілька годин тому вона вийшла з кабінету батька з гірким усвідомленням, що сьогодні втратила щось значно більше, ніж підтримку, ніж батька, ніж частину себе. Вона втратила віру в людей і добро в них. На душі було паскудно. 

Вона зробила кілька кроків убік, подалі від дверей, коли почула знайомий голос.

— Агато.

Ростислав стояв біля припаркованої автівки. Спокійний такий і занадто впевнений у собі, як для людини, яку мали б допитувати, яка зробила стільки зла. 

— Ти що тут робиш? — холодно спитала вона, і покосилася у бік. Їй хотілося вже тікати від нього, бо хтозна що в дурня в голові. 

— Те саме, що й ти, — посміхнувся він. — Спостерігаю, як розсипається чужа казка. Чи ти тут по іншій справі? — він уїдливо посміхнувся, знову, змушуючи все її нутро жадати стерти цю усмішку з його обличчя. Її пальці стиснулись в кулаки.

— Якщо ти думаєш, що тобі все зійде з рук, — помиляєшся. Я доведу, що саме ти мене викрав. Я не мовчатиму.

Ростислав повільно підійшов ближче. Надто близько, аби вона могла спокійно дихати. 

— Ти справді вважаєш, що хтось повірить тобі? — тихо мовив він, — Подивись навколо — тут вирішують не слова, а факти. 

— Навіть якщо світ навколо — гнилий, це не означає, що ми маємо бути такими ж, — сказала вона. — А ти… ти просто боїшся програти.

Вона обійшла його й пішла геть, не озираючись.

Побачення їм  дозволили пізно ввечері. Агата чекала в коридорі, стискаючи в руках пальто, поки серце билося так голосно, що, здавалося, його чують усі. Коли двері відчинилися, вона побачила Гордія — втомленого, неголеного, але живого. Її Гордія. Такого рідного та коханого. 

Він усміхнувся першим. Ледь помітно. 

— Ти прийшла.

— А ти сумнівався? — відповіла вона, намагаючись усміхнутися у відповідь.

Вони сіли навпроти, між ними був стіл,  але цього разу це не мало значення. Бо думками та серцями вони були ближче один до одного, як ніколи. Вона простягнула руку, і він накрив її своєю долонею. Теплою, ніжно. 

— Я боюся, — зізналася вона тихо, стримуючи сльози,  — Але не за себе. За нас.

— Я теж, — відповів він чесно. — Але поки ти тут, я знаю, заради чого триматися.

Вона схилилася ближче, торкнулася чолом його руки.

— Ми ще будемо сміятися з цього, — прошепотіла. — Згадаєш.

— Обіцяєш? — тихо спитав він.

— Обіцяю, — відповіла вона, хоч і не знала, як саме виконати цю обіцянку.

Коли час вийшов, вони не прощалися довго. Лише дивилися одне на одного, запам’ятовуючи кожну рису, кожен подих. Бо ці миті були такими цінними, такими, які хочеться берегти навіть тоді, коли світ навколо вже готує новий удар.