-48-

Вона йшла до його кабінету, ніби на вирок. Кожен крок лунав у голові глухо, важко, віддаючись у грудях тупим болем. Агата відчувала, як усередині все стискається — не від страху, а від передчуття. Вона вже знала: легко не буде, батько просто так не поступиться, і можливо, після цієї розмови нічого не залишиться таким, як раніше. А вона мусила спробувати. Хоча б щось. 

Адамчук сидів за столом, схилившись над паперами, та вигляд мав такий, ніби чекав її. Він підвів очі і вони були холодні, зосереджені, чужі.

У цю мить Агата з жахом усвідомила, що перед нею не тато, а — прокурор.

— Тобі тут не місце, — сказав він без привітання. — Я заборонив…

Вона зітхнула, розправила ирохи плечі і підійшла до столую

— Я не прийшла просити дозволу, — її голос був тихий, але впевнений. Вона дивувалась сама собі, що могла от так говорити з батьками: впевнено, прямо дивлячись у вічі і не боячись наслідків, — Я прийшла говорити.

Він відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях, уважно вивчаючи її. Агата відсунула стілець, присілаю 

— Якщо ти хочеш говорити про Вітра, то моя відповідь остаточна. І вона — “ні”.

Серце здригнулося, але Агата не заплакала. Натомість, вона видихнула і продовжила. Вона знала, що мусить і що інакше не можна. Гордій не може бути покараний за те, що не робив. 

— Ти навіть не намагаєшся почути, — сказала вона втомлено, — Його заарештували тому, що підставили. Через людину, яка мене викрала, через Ростислава.

— Я все знаю, Агато, — перебив він її спокійно. Надто спокійно і це дивуваало, — І знав задовго до цього.

У неї похололи пальці, по спині пробіг хололок, а серце знову здригнулося. 

— Що… означає “знав”? — запитала обережно. 

— Це означає, що за тобою стежили, — без тіні каяття відповів, — Постійно. Охорона доповідала мені про кожен твій крок, навіть тоді, коли ти думала, що охорони немає поруч. Я б ніколи не дозволив тобі самій ходити містом, коли заманеться і де, знаючи, що мої вороги поруч. Особливо — з такими людьми, як Вітер. 

Ці слова, мов холодна вода, огорнули її, змусили здригнутися і встати з крісла. Очі миттєво наповнилися вологою. Серце шалено застукотіло, віддаючись болем в грудях. 

Отже, кожен мій крок… кожен вечір… кожна зустріч — була не моєю?

Агата відчула, як щось у ній тріснуло, зламалося і вже ніколи не буде, як раніше. 

— Тобто ти… ти мені ніколи не довіряв? — спитала вона майже пошепки. Відповідь уже знала, бо прочитала по очах, і від цього було ще нестерпно боляче. І страшно, — Жодного разу?

— Я тебе захищав, — відрізав він. Та чомусь в цій фразі вона не відчула ніжності та тепла батька до доньки, а тільки холодний розрахунок і захист власних інтересів. 

— Захищав?! — у грудях щось вибухнуло, обпекло і розтеклося отрутою по венах, — А викрадення — це теж “захист”? Ростислав — це теж частина твого плану? Скажи мені правду!

Він дивився прямо. Без каяття. Без сумнівів. Агата жахнулася. Ким був її батько? На що він готовий піти заради власної кар'єри та здобутків? Невже все аж так?

— Гордій зробив стільки незаконного, що одним злочином більше чи менше — ролі не грає. Він винний. І сяде.

Світ на мить похитнувся та вона встояла на ногах. Одна сльозинка скотилася по щоці. 

Отже, я — просто інструмент. Пішак. Допустима жертва.

— Ти використав мене, — її голос затремтів. — Використав моє життя, мої почуття, аби що… підставити злочинця?

— Я врятував тебе від помилки, — жорстко відповів він. В голосі не було співчуття, звучав лише холодний розрахунок, — Від чоловіка, який такий самий, як його батько. Він би зруйнував тебе, твоє майбутнє. 

— Ні! — сльози прорвалися, і вона більше не стримувалась. Не могла. Бо кохала так, що без нього задихалася. — Ти не маєш права так казати! Ти його не знаєш! Я його знаю! Я кохаю його! Кохаю! 

Слова боліли, але мовчати було ще гірше. Агата не хотіла більше бути тихою сірою примарою самої себе, вона хотіла бути почута. 

— Ти — мій батько, — прошепотіла вона,  — Ти не можеш так зі мною. Не можеш знищити людину, яку я люблю. Ти маєш зрозуміти! 

Адамчук встав з-за столу, підійшов до шафи, витягнув якісь папки і кинув на стіл перед нею. 

— Можу, — холодно відповів Адамчук. — Бо я — твій батько, і хочу тобі кращого. І я прокурор, який знає, що робив твій коханий. Такого життя ти хочеш? Глянь!

Він зробив паузу, а тоді додав, наче між іншим:

— Я давав йому шанс. Вийти з цієї історії. Зникнути. Без тебе.

Агата різко підвела голову.

— І він?

— Відмовився, — сказав батько. — Обрав тебе. А отже — обрав наслідки.

“Обрав мене”… — Ця думка боліла й гріла водночас.

Агата повільно випросталась. Сльози ще були, але в погляді з’явилось щось нове — рішучість.

— Ти все життя говорив про закон, — сказала вона тихо. — Про справедливість, про те, що ніхто не має права бути над законом, що всі рівні.