-47-

Автомобілі зупинилися біля великої сірої будівлі головного відділу поліції міста. Агату й Гордія вивели окремо і завели різними входами. Їм не дали навіть обмінятися поглядом, не те що поговорити. 

Агату з'їдав зсередини страх та відчуття безпорадності, бо вона нічого не могла протиставити сильним здоровим чоловікам, котрі силою вивели Гордія з квартири і навіть дали можливості виправдатися. Вони просто не захотіли нікого слухати. Або ж у них був такий наказ. 

Агату провели заднім входом, доставили коридором в невеличкий хол, де одразу з’явився Адамчук. Його очі були червоні, як в скаженого пса, а обличчя було  переповнено емоціями — від страху до розпачу та гніву. Коли Агату завели в кімнату, Адамчук зайшов слідом і кинувся до неї, обійняв.

— Доню, з тобою все добре? Тебе не скривдили?

— Ні. Тату… — Агата дивилася на нього, розгублена, — Я хочу побачити Гордія. Його забрали чомусь, йому потрібна моя допомога, я…

Вона гарячково розмовляла, перебираючи в голові думки, намагаючись переконати батька дати їй шанс побачити Гордія. 

— Ні! — прозвучало рішуче та грізне, — Ти не побачиш його.

— Чому?! Він мене врятував! Ти не розумієш! Він — мій рятівник!

— Агато, досить, — голос батька потемнів, як і його погляд. Він скривився. — Гордій— син Устима Вітра. Людини, яку ми вже скоро засудимо. І цей хлопець, його син — був учасником злочину. Він понесе покарання, як і всі. 

Агата оторопіла. Дивилася на батька і не могла зрозуміти сенс його слів. Який злочинець? Хто? Її Гордій? Та він її врятував! Якби не він… хтозна, щоб зробив з нею той покидьок Ростислав. 

— Це брехня! — вигукнула вона, — Він не викрадав мене! Він витягнув мене з того пекла! Ти маєш повірити мені!

— Я вірю в докази, а не в слова, — холодно мовив він, — А докази — проти нього. Його знайшли на місці злочину, зі зброєю. Двері зламані були зламані,  а ти — непритомна.

Що? Абсурд!

— Це абсурд! Він увірвався, щоб мене врятувати! Ростислав… це він! Він мене викрав! А Гордій…

— Все це він сам може сказати слідчим, — перебив її батько,  — А ти — поїдеш додому і в найближчі дні ні носа з дому не поткнеш. Я більше не ризикувати так. 

Агата розізлилася. Мало не тупнула ногою як дитя, бо її знову не слухали, не чули, ігнорували  

— Ні! Ти не розумієш! Ти судиш його за прізвище, а не за вчинки! Він невинний. Я…

— Досить, Агато.

Агата уперлась у крісло, затисла кулаки. Її голос більше не чули, а в неї, як виявляється, не вірили і її словам — не довіряли. 

А Гордій… він уже був в іншій кімнаті. Один. Зі звинуваченням, яке могло зруйнувати не лише його життя, а й усе, у що він повірив.

Гордія привезли в поліцію, закрили в камері поки не прийде прокурор, який захотів особисто допитати його. Хоча цим мали б займатися інші люди, та вже як було. Закрили і наказали чекати, то й він чекав. 

Його охороняли двоє і жоден не говорив, що відбувається, та він і не питав, бо вже розумів, що трапилося. Його підставили. Майстерно. Та це не хвилювало його так, як заплаканий погляд Агати. Перш за все він хотів побачити її: обійняти, заспокоїти, бо знав, що хвилюватиметься. Та навряд чи йому б дозволили. 

Через якийсь час його вивели з камери та завели в невелику кімнату, де був стіл, три стільця і невдоволений прокурор Адамчук. Гнів в його очах так і палахкотів, виривався на волю та прокурор себе стримував. Гордій не боявся Адамчука, навіть того, що він може зробити з ним, набагато більше його лякало те, що той невіглас Ростислав на волі. І Агата може знову опинитися в небезпеці, а я його не буде поруч. 

— Я вимагаю один дзвінок до адвоката. — промовив Гордій. Він мусив використати це, аби попередити Тихомира та батьків і попросити брата про послугу. Він йому винен. 

— Ніяких дзвінків, Гордію. Я тебе попереджав, а ти не послухав. Ти свій вибір зробив. 

— Я нічого поганого не зробив. — Гордій не визнавав вини, щоб йому не намагалися інкримінувати. Він багато чого поганого зробив у житті, але викрадення Агати — не його рук справа. 

— Та невже? Викрадення це для тебе нічого?

— Я нікого не викрадав. Навпаки. 

Адамчук хмикнув. Не повірив. Та й чого б це він вірив сину злочинця. 

— Ти мені тут баки не забивай. Розказуй для чого викрав Агату і що за це хотів твій батько?

Гордій похитав головою, та усміхнувся. До банального смішно, його звинуватили в тому, що він викрав кохану, коли насправді рятував її від істинного монстра. 

— Мій батько тут ні до чого, як і я.

Адамчук комусь зателефонував і в кімнату прийшов один з поліцейських, приніс ручку та папір і пляшку води.

Поліцейський мовчки поставив усе на стіл. Адамчук кивнув у бік паперу.

— Пиши пояснення. Все — від початку. Добровільно. І подумай: зараз у тебе є останній шанс бодай зменшити своє покарання. Якщо наважишся піти проти. 

Гордій не рухався. Дивився на прокурора спокійно, майже байдуже. Та тільки ззовні він виглядав мов скеля, всередині нього бушував шторм