-46-

Гордій не чекав і коли після першого стуку двері так і не відчинилися, він діяв інстинктивно — різко, безжально. Постріл у замок розірвав тишу квартири, а за мить його удар ногою вибив двері з тріском, що відлунням пройшовся по стінах. Він увірвався всередину, мов буря, мов чистий, оголений гнів. Він був злий. Дуже злий. 

Ростислав обернувся — і не встиг ані сказати слова, ані усміхнутися. Удар Гордія був важкий, точний, наповнений усім тим, що накопичувалося днями: страхом, люттю, ненавистю. Кулак увійшов у щелепу, і тіло Ростислава відлетіло вбік, глухо вдарившись об стіну. Гордій навіть не подивився, чи той впав. Йому було байдуже. Його погляд уже шукав Агату. 

Агата. Вона сиділа в кутку кімнати, притиснувшись до стіни, ніби хотіла стати частиною тої стіни. Налякана і беззахисна. Її волосся було розтріпане, обличчя бліде, а очі — повні сліз і страху. Коли їхні погляди зустрілися, у її грудях щось обірвалося і водночас ожило.

Він тут. Живий. Справжній.

— Гордію… — прошепотіла. 

Він подолав відстань між ними за кілька кроків, опустився поруч і обійняв так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться, якщо ослабить хватку. Притиснув до себе, сховав обличчя у її волоссі, вдихнув — і тільки тоді дозволив собі видихнути.

— Я тут, — шепотів, майже торкаючись губами її скроні. — Я з тобою. 

Агата здригнулася в його руках, пальці вчепилися в куртку, ніби він був єдиною точкою опори у світі, що валився. Вона підвела голову і він поцілував її. Несподівано, але глибоко, ніжно й відчайдушно водночас. Поцілунок був не про пристрасть, а про ніжність. І вона відповіла, тремтливо, з усім тим страхом і полегшенням, що вирували всередині.

Але щастя тривало лише мить. Десь у коридорі пролунав шум та чиїсь кроки. Різкі, злагоджені. Двері в кімнату розчахнулися і до неї увірвалися кілька чоловіків у масках, без нашивок. Вони були озброєні, злі та мовчазні. 

Гордій інстинктивно прикрив Агату собою, але часу не було. Його схопили ззаду, різко, жорстко. Руки вивернули, притиснули до підлоги. Він намагався вирватися, але їх було надто багато і вони знали, що робили. .

— Не чіпайте його! — закричала Агата, кидаючись вперед. — Він мене врятував! Чуєте?! Він нічого не зробив!

Її слова зависли в повітрі, ніби їх ніхто не чув, або не хотів чути. 

Гордія підняли, не дивлячись у вічі, і повели до виходу. Він обернувся лише раз — і зустрівся з її поглядом повним жаху та болю.

— Агато… — встиг сказати перед тим, як двері зачинилися.

Ростислав так і залишився біля стіни. Йому допомогли підвестися, хтось простяг серветку, витер кров з губи. Ніхто не одягав на нього кайданки і ніхто не ставив запитань. Він не був ні жертвою, ні підозрюваним. Просто — стороннім.

За кілька хвилин вивели й Агату. Її посадили в чорний мікроавтобус, де вже всередині були двоє чоловіків у масках.

— Куди ви мене везете? — її голос тремтів. — Хто ви такі?

У відповідь була лише  тиша. Машина рушила. Агата стиснула руки на колінах, намагаючись втримати сльози. Перед очима стояло одне: погляд Гордія, коли його забирали. І питання, яке билося в голові з кожним кілометром дороги: “Що вони з ним зроблять… і чи побачить вона його ще колись?”