-45-

Кілька днів у замкненій квартирі з Ростиславом тягнулися нескінченно і Агата швидко втратила відчуття, який сьогодні день і котра година. Світ звузився до кількох кімнат, сірі стіни яких тиснули, мов бетонні плити. Вікна були щільно зашторені, і лише вузька смужка світла часом пробивалася з-під тканини, нагадуючи, що десь там — життя, місто, люди. Телевізор мовчав, чи взагалі був зламаний, бо вона його не торкалася, а телефонів не було, і ця тиша ставала дедалі важчою, оглушливою. 

Першого дня, коли Ростислав повернувся, аби дати їй трохи їжі, вона благала його. Говорила швидко, збиваючись, намагаючись достукатися до здорового глузду, до страху, до хоча б крихти совісті. Казала, що все це — помилка, що він ще може зупинитися. Та він, як завжди, не слухав. Другого дня Агата почала кричати: в голосі з’явилася лють, відчай, сльози, які пекли очі й щоки. Вона кричала так, що здавалося, ось-ось втратить голос та свідомість заодно. Але  і це не змусило Ростислава відмовитися від своєї безглуздої затії. 

На третій день Агата змінила тактику і мовчала. Слова закінчилися, а сили разом із ними. Вона зрозуміла, що ніщо не змінить думки Ростислава, бо він — божевільний. 

— Відпусти мене, — повторювала вона вже майже спокійно, дивлячись йому просто в очі, коли він знову приніс їжу, — Це все дуже погано закінчиться. Мій батько тебе знайде і тоді тобі не сховатися від правосуддя, ніде.

Ростислав лише усміхався у відповідь. Його ця ситуація відверто тішила. Для нього все відбувалося так, як він і планував: без поспіху, без хаосу, ніби добре зрежисована вистава, де він — головний герой.

— Та досить вже цього драматизму, Агато, — протягнув він, неквапливо прогулюючись кімнатою, заклавши руки в кишені. — Ти ж розумна дівчина. Подумай тверезо. Ти — зі мною в безпеці, отримаєш статус та комфортне життя в багатстві. Усе, чого тільки забажаєш, — він хижо усміхнувся їй від чого хотілося лише стукнути його чимось важким по голові, а не погоджуватися на безглузду пропозицію, — Це значно краще, ніж якийсь бандит із пістолетом на мотоциклі, якого твої батьки в очі не бачили. А як побачать… Ой, що буде, — заржав він. 

Кожне слово сказане Ростиславом боляче жалило, особливо ім’я Гордія, вимовлене з такою зневагою. Агата відвернулася до вікна, стискаючи пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні. Їй хотілося додому: у свою кімнати, до звичних дрібниць, які раніше здавалися буденними, а тепер — майже недосяжним щастям. 

Ростислав сів поруч, надто близько. Вона відчула його тепло, запах дорогого парфуму, і всередині все стиснулося від огиди. Його пальці ковзнули по її руці. Агата різко смикнулася, ніби обпеклася.

— Я знаю, — мовив він тихо, з упевненістю людини, яка вже все вирішила за неї,  — Згодом ти все зрозумієш. Ми ще згадаємо цей момент як початок чогось справді прекрасного.

Вона подивилася на нього довго, уважно, неначе шукаючи підтвердження тому, що він дійсно псих, а тоді засміялася. Але не від щастя чи гарного жарту, а від того, що бачила — хлопець справді вірить у сказане. І це ще більше лякало. 

— Ти жалюгідний, — сказала зрештою, — Хворий ідіот, якщо думаєш, що можеш змусити мене полюбити тебе? Та я краще помру.

У його очах на мить щось промайнуло — темне, небезпечне — чи то гнів, чи образа, чи подив. Але він не встиг нічого відповісти, бо хтось постукав у двері. Коротко, але твердо та впевнено, неначе не сумнівався, що йому відчинять.

Ростислав завмер, різко вставши, а Агата затамувала подих, відчуваючи, як серце зривається в шалений біг. Усі його слова про контроль, безпеку й гру миттєво втратили свою театральність.

І десь глибоко всередині, попри страх і холод, попри слова Ростислава, що засіли в голові, Агата раптом зрозуміла, що її знайшли. Її знайшли і це божевілля нарешті закінчиться. Вона не знала чому, але була впевнена — за тими дверима не випадкова людина, там її Гордій. Він знайшов її. І якою б темною не була ця історія, яким би страшним не здавався цей вечір, Агата знала: він не піде звідси без неї. Він її врятує, потім вони поговорять і все вирішать. Вона дізнається всю правду. І не інакше.