-44-

Двері відчинилися повільно, ніби навмисно тягнули час, і цей звук розрізав тишу гостріше за крик. Агата мимоволі відступила, відчуваючи, як серце починає глухо гупати в грудях, збиваючись з ритму. Повітря в кімнаті було теплим, але її руки змерзли, пальці оніміли, а по спині пробіг холодок. 

У дверному прорізі з’явилася фігура. Висока, спокійна, надто впевнена для того, хто щойно переступив поріг місця, де утримують людину проти її волі. Темне пальто, дорогі черевики, рівна постава — він виглядав так, ніби прийшов не до викраденої дівчини, а на заплановану зустріч. Коли він зробив крок уперед, світло впало на його обличчя.

Агата завмерла. Шок накрив її хвилею, від якої перехопило подих, бо вона ж до останнього хотіла вірити, що все це сон, марево, а не її реальність. 

— Ти?.. — її голос здригнувся, але не зламався. — Ти?!

Ростислав усміхнувся повільно, холодно, з тією хижою самовпевненістю, яка завжди викликала в ній огиду.

— Агато, — мовив він тихо, — я ж попереджав. Ми ще побачимось.

Вона похитнулася назад, знову відступила, намагаючись втримати рівновагу.

— Ти викрав мене, — видихнула вона обурено, — Ти розумієш, що робиш? Це злочин. За це саджають. Хто б ти не був.

— Не перебільшуй, — спокійно відповів він, роблячи крок до неї, — Це не викрадення. Це тимчасова ізоляція для твоєї ж безпеки.

Вона закотила очі. 

— Ти хворий, — зірвалося з її губ, — Відпусти мене зараз же. Мій батько знайде мене і тоді тобі кінець.

Ростислав уважно подивився на неї, ніби оцінював не страх, а ступінь її наївності.

— Саме тому ти тут, — промовив він тихо, але змовницьким тоном,  — Бо я знаю, хто твій батько, і знаю, як сильно він дорожить тобою.

Ці слова боляче вдарили. Не через погрозу, а через усвідомлення того, що її використовують. Агата стиснула зуби, відчуваючи, як паніка підбирається ближче, заповзає в душу, стискає лещатами страху її тіло. 

— Ти не знаєш, хто такий Гордій, мій хлопець, — різко сказала вона, зібравши рештки сміливості. Не хотіла вплутувати коханого, але сподівалася, що це злякає Ростислава, — Краще відступи і не роби дурниць.

Ростислав зупинився. А тоді повільно всміхнувся — ще ширше, ще небезпечніше. І став схожим на божевільного. Його забавляла вся ця ситуація. 

— Саме тому, що знаю, я це і роблю, — відповів він так само хижо, — Не всі такі наївні й дурні, як ти, Агато. 

Він підійшов на крок ближче, і їй довелося задерти голову, щоб дивитися йому в очі.

— Чи ти справді думаєш, що Гордій не знав, чия ти донька? — продовжив він іронічно, — Серед усіх дівчат цього міста він випадково зустрів тебе? Думаєш, він був із тобою чесний? Саме тоді, коли твій батько намагається засадити його батька за ґрати?

Ростислав вкотре хижо усміхнувся, бо побачив те, чого чекав — вагання — ледь помітну тріщину в її впевненості. Він її зачепив і дав причину для роздумів. Поганих роздумів. 

Агата мовчала. Серце стислося так, що стало боляче дихати. В голові спалахнули уривки розмов, погляди, недомовки, ті миті, коли Гордій щось замовчував. Невже? Вона різко похитала головою, ніби відганяючи отруйну думку. Вона боялася цієї думки. 

— Ти брешеш, — прошепотіла вона, але голос уже не звучав так впевнено.

— Я просто кажу те, про що тобі ніхто не наважився сказати, — знизав плечима Ростислав, — У цій грі немає святих. 

Він розвернувся і пішов до дверей.

— Відпочинь, — кинув через плече, — Тобі знадобляться сили. 

Двері зачинилися з глухим клацанням. Агата залишилася сама. Наодинці зі своїм болем та думками. 

Вона повільно сповзла по стіні на підлогу, притискаючи долоню до грудей, де серце билося надто швидко. Страх більше не був єдиним відчуттям. До нього додалося інше — небезпечне, липке та огидне почуття — сумніви та зрада. 

А що, як вона справді не знає всієї правди? А що, як вона лише фігура в грі дорослих, де любов — лише зручна слабкість?