-43-

Агата поверталася додому вже після заходу сонця. Зустріч у молодіжній ініціативі виявилася довшою, ніж вона планувала, і тепер місто ніби змінювало настрій разом із небом — ставало темнішим, важчим, повільнішим. Ліхтарі вздовж дороги світили тьмяно, відкидаючи жовтуваті плями світла на асфальт, а повітря було насичене вологістю й запахами вечірнього міста.

Вона йшла швидко, але не тому, що поспішала чи боялася, хоча варто було б бути обережною. Та у її думках раз по раз виринав Гордій, його голос і спокій, який дивним чином завжди повертав їй відчуття ґрунту під ногами. Агата ловила себе на тому, що усміхається, згадуючи їхні розмови, і серце в грудях билося тривожно, але з тією світлою надією, яка з’являється лише тоді, коли дозволяєш собі повірити в майбутнє. Вона вірила в них, в нього, вірила і мріяла про спільне завтра. Поглинута власними думками, вона не одразу звернула увагу на те, як змінився простір довкола, коли звернула у вузький провулок біля центрального ринку. Цим шляхом вона ходила не раз, і він ніколи не здавався їй небезпечним, але цього вечора тиша тут була надто незвичною, неприродною, наче хтось навмисне вимкнув усі звуки, а  всередині з’явилося дивне відчуття — не страх, а радше внутрішній холод, який повільно ковзнув вздовж спини. Як тоді, коли вона йшла алеєю у парку. 

Агата ще не встигла обернутися, коли почула кроки позаду. Вони були занадто близько і звучали надто рішуче, щоб бути випадковими. Вона зробила інстинктивний рух, намагаючись пришвидшитися, але чужа рука різко стиснула її плече, змушуючи здригнутися. Перед обличчям миттєво з’явилася серветка, і різкий, хімічний запах вдарив у ніс, не залишаючи шансів на опір. Вона встигла лише ковтнути повітря і подумки крикнути, перш ніж світ перед очима почав розпливатись. Її свідомість згасла раптово, мов світло, яке хтось вимкнув без попередження. Агата поринула в пітьму. 

Повернення було важким і болісним. Агата прийшла до тями повільно, ніби випливала з глибокої темної води з безодні морської, де пробула хтозна скільки часу. Її голова тріщала, у скронях пульсував тупий біль, а тіло здавалося чужим і неслухняним, важким. Вона лежала на вузькому ліжку, ковдра сповзла з її плечей, і незвичний холод пробирав до кісток. В грудині оселилося липке та гидке відчуття страху. 

Перша її спроба підвестися закінчилася запамороченням — світ хитнувся, і вона змушена була знову впасти назад, важко дихаючи. Перед очима замигтіли білі плями, і Агата знову втратила свідомість. Час втрачав чіткі обриси, а  спогади приходили уривками, перетікаючи в сни: приглушені голоси, темні плями замість облич, відчуття руху, якого вона не могла пояснити. Реальність здавалася їй крихкою, ненадійною, і лише після другої спроби розплющити очі вона почала усвідомлювати, де перебуває. І що все, що відбулося з нею — не сон. Реальність. Її викрали. Але хто?

Розплющивши очі, Агата нічого не побачила. В кімнаті було темно та тихо. Страх миттєво накрив її холодною хвилею. Вона повільно звелася, обережно опустила босі ноги на холодну підлогу і зробила кілька кроків, намацуючи стіну. Рухалася повільно, обережно. А коли пальці знайшли вимикач, і вона натиснула його майже автоматично — яскраве світло змусило її зажмуритися. Її серце забилося швидше, коли вона озирнулася довкола і побачила, де вона. Кімната, де її утримували, була голою й безликою: сірі стіни, жодних особистих речей, жодних ознак життя. Вікно було зачинене і затулене жалюзі. Вона підійшла ближче, відхилила одну зі смужок і побачила незнайомий краєвид — багатоповерхівки з обдертими фасадами і пустир, що тягнувся далі, ніж сягало око. Сумний порожній вид. 

Вона кинулася до дверей і смикнула ручку, але було замкнено. Очікувано. Агата оглянулася знову: її сумки не було, як і телефону, куртки, всього того, що здавалося таким звичним і необхідним ще кілька годин тому. А разом із цим не було й поруч Гордія — єдиного, кому вона зараз хотіла подзвонити. 

— Лихо… — прошепотіла вона. Груди стиснуло спазмом, очі наповнилися сльозами, і паніка почала повільно підніматися зсередини, стискаючи горло. І хоч вона намагалася дихати рівно, переконуючи себе не піддаватися страху, але тіло зрадницьки тремтіло. Бо той, хто це зробив, хто викрав її — знав на що йшов і точно не буде шкодувати її. 

В голову почали лізти страшні жахливі думки, і спогади про те, як двоє намагалися познайомитися з нею в парку. Страх заповз в тіло, душу, серце. Думки плуталися і лякали більше, аніж зробила це реальність. І саме в ту мить, коли вона зробила крок назад від дверей, у тиші пролунав чіткий звук замка, що відмикався. Серце впало кудись вниз, коли двері повільно відчинилися, впускаючи до кімнати того, хто стояв за всім цим. Агата не була здивована, але… й щасливою з цього приводу не була.