-42-

Пройшов ще тиждень: мати все ще була в лікарні під наглядом, під крапельницями, в стерильній тиші, де не існувало газет, пліток, поглядів і тривожних дзвінків. Там вона була у безпеці. І хоча це ранило серце Гордія — бачити її такою крихкою — він розумів: поки що їй краще там. Бо поза лікарнею світ уже не просто тремтів — він палав.

Прокуратура викликала ще кількох людей: старого логіста, що ще у дев’яностих курував контрабандні потоки імперії, молодого айтішника, який розробляв фінансову схему фіктивних фірм і який віднедавна вирішив будувати свою мережу ресторанів. І найголовніше — Адамчук викликав на розмову рідного брата Устима Вітра — Петра. 

Петро Вітер прилетів з Берліну буквально кілька днів тому. Згідно його слів “все пройшло добре” і німецькі колеги були зацікавлені в партії цигарок та пропонували високі дивіденди. Але проблема тепер полягала в іншому — яким чином провести цю партію, і з ким домовлятися на кордоні тепер, коли система тріщить по швах. 

Щойно Петро переступив поріг дому, до нього мов ошпарений підбіг Тихомир. Зовні він виглядав спокійний, але от всередині нього все кипіло. 

— Що казали? Про що питали? Що вони мають? — сипав він запитаннями, перегородивши дядькові дорогу. 

— Спокійно, Тихо. — Петро зняв куртку, взуття і пройшов на кухню, — Звичайний допит. Нічого нового. Стара схема: тиснуть на психологію.

— Але це вже не просто ігри, — гарячкував Тихомир, — Це не податкова, котра завжди готова допомогти. Ці лізуть глибше. Якщо нас здадуть — хтось точно піде під ніж. Що батько думає? Він щось планує? Є кому платити, тиснути, закривати роти?! Бо він мовчить, як завжди, до останнього, а мати вже з розуму сходить. І через нього в лікарні от, після приступу. 

Гордій сидів осторонь, у кріслі біля вікна. Допивав свою каву, що давно вже втратила смак. Вона була гірка та холодна, як і його реальність. Він не втручався в розмову, не кидав реплік, не ставив питань, а лише слухав. І з кожним новим словом його серце стискалось все сильніше , стукотіло гучніше, волало про небезпеку. Не уявну, не примарну, а реальну. Він знав, відчував, шо цього разу не вийде викрутитись. Цього разу не зникнуть докази, не згорять папки, не замовкнуть свідки. Адамчук мав щось, щось вагоме і це “щось” давало йому змогу сидіти на допиті, як царю у своїх володіннях. Гордій бачив це в його очах та в усмішці. Він не погрожував, аби налякати, він попереджав. І вдруге в тій будівлі — Гордій буде вже не як свідок, а як відповідальний за все, що скоїла його родина. За кожну схему. За кожну біль, кожне зруйноване життя. 

Гордій нічого не сказав Агаті. Ні при першій зустрічі після відвідин прокуратури, ані наступної, ні останньої. Не вимовив жодного слова про те, що тепер його батько — глава тіньової імперії, яка розсипається під тиском слідства — її батька. Вона знала тільки ім’я, і те, що їй коротко розказав сам він. Можливо, щось відчувала, бо серце не обдуриш, але прямих відповідей вона не мала на всі питання. А про слідство і поготів. 

Він їй не розповів і про розмову з Адамчуком. І не тому, що соромився, а тому що боявся її реакції. Попри все, вона могла подумати, що він навмисно з нею. А цього він не хотів. 

Адамчук. Ім’я знову спалахнуло в думках, як неочікуваний опік і Гордій скривився. Згадав його погляд, манеру сидіти — впевнено, хижо і фразу: “Ти ще можеш вирватись”. 

Вирватись. І куди? У що? В порожнечу?

А ще, Гордій гостро відчував цей дивний момент несправедливості: як усе почало валитися саме тоді, коли здавалося, що щось у його темному царстві засяяло. Коли в нього з’явилась вона — його промінь, його світло, його душа. 

“Життя — жорстоке в своїй іронії”, — подумав він, — “Дарує шанс, і тут же перевіряє, чи втримаєш”.

Чи витримають вони, Гордій не знав. Чи вистачить їхніх почуттів, довіри, котра досі крихка, як кришталь? Чи вистачить сил опиратися страхові все втратити і бажанню — просто зникнути, викравши Агату не лише у її родини, а в усього світу. 

Та хтось, інший, виявився більш кмітливим і украв Агату не лише в батьків і світу, а й у самого Гордія, вирвавши серце та змусивши його демонів вирватися на свободу.