-41-

Повідомлення від Агати не було довгим. Але його сила накрила Гордія з головою. Він набрав відповідь одразу, пальці тремтіли, ніби це зізнання в усьому, що в ньому є справжнього:

“Живий. Вибач, що мовчав. Я зараз у лікарні. Мама в реанімації. Я мушу бути тут, але знай , що я з тобою. Завжди”.

Відправивши повідомлення, він тільки тоді відчув, як сильно стукає серце. Як тривога за неї, за маму і за все, що може впасти і розбитися з секунди на секунду — змушує його свідомість хаотично перебирати в голові думки та шукати рішення. Але котре з них правильне?

У коридор вийшов батько, котрий кілька хвилин тому йшов на розмову з завідувачем лікарні, аби обговорити умови перебування дружини тут. Погляд його був гострий, а спина пряма, як завжди. Але щось у ньому було інше — втома, гнів, тінь страху. Хвилювання витало в повітрі. 

— Що сказали на допиті? — запитав коротко раптово.

— Те, що мали, — втомлено відповів Гордій, — Питали про фірми, тендери, твої зв’язки, рахунки і мою роль в усьому цьому. Я сказав, що нічого не знаю. Відповідав як слід, як ти вчив. 

— Добре, — мовив батько, поклавши руку на його плече, та підтримку Гордій не відчув. Чомусь, йому здалося що цей жест радше затягнув зашморг на його шиї, аніж заспокоїв, — Ми витримаємо і це, переживемо бурю. Завжди витримували.

Гордій нічого не відповів, лише кивнув. Промовчав він і про те, що було сказано прокурором: про пропозицію, про погрози. Він не хотів обговорювати це, бо й так знав, що не погодиться. 

У цей момент до них підійшов лікар. Молодий, серйозний.

— Стан стабільний, — сказав він, — Ми зняли напад. Але такі речі не минають безслідно. Їй потрібен спокій і тому, ми залишаємо її тут, десь на місяць. Варто ретельно провести аналіз стану здоров'я вашої дружини, і зробити все можливе, аби припадок не повторився. На жаль, другий такий вона може не пережити. 

Батько кивнув і вже дістав з кишені кілька купюр, аюи винагородити кмітливого лікаря. 

— Хочу до неї, — сказав Гордій  і зірвався на ноги, щоб вже йти та батько його випередив. 

— По черзі. Спершу я, — сказав батько і пішов до палати.

Коли вийшов — коротко:

—  Тепер ти, а потім — я їду. Справи не чекатимуть. Він стис Гордієві плече. — Там у тебе на мейлі — інструкції щодо того боржника. Справу треба довести до кінця. Якщо він не зрозуміє, тоді Василь закриє борг, зрозумів? 

Гордій кивнув та пішов до матері. 

Коли Гордій зайшов до палати, всі думки в голові затихли. Він закрив двері, взяв стілець і сів поруч з ліжком матері, взяв її руку в свою, легенько стиснув. Вона спала: лежала бліда, під'єднана до апаратів, така сильна й водночас така крихка. 

Телефон завібрував у кишені  і Гордій, відпустивши руку мами, поцілував її в чоло та вийшов з палати. Дзвонила Агата. Він глянув на екран і завагався — не знав, чи варто відповідати, а якщо й відповісти, то що казати. 

— Привіт, — її голос був тихий, обережний. — Я просто… мені треба було почути тебе.

— Я розумію. Вибач, що зник, просто не міг тоді думати, коли маму забрали в лікарню. Я не відходив від неї, і щойно був у палаті, то ж…

Його голос звучав втомлено, сумно. 

— Господи... Ти зараз біля неї?

— Так. Все стабільно. Я просто чекаю, поки вона прокинеться.

— Можна я приїду? Побуду поруч?

— Ні, — м’яко відповів він, — Не хочу, щоб ти бачила мене в такому стані. Але… я дуже вдячний, що ти поруч. Навіть на відстані.

— Я під домашнім арештом, до речі, — хмикнула Агата. Вона була на емоціях, стурбована і зрештою звонила саме з цієї причини. Вона знову посварилася з викладачем, опинилася в деканаті і як результат — батько дізнався про все. І от, типу покарав її. Це було умовно, звісно, бо вона повнолітня і він не може силою утримувати її в домі. Але забрав картки та заблокував рахунок. Агата була без грошей тепер, — Але думаю, можу “загубити” одну-дві пари завтра, якщо бажаєш. Прогулянка для ментального здоров’я потрібна нам обом, здається. І Діана прикриє, якщо буде треба. 

— Тоді, завтра зателефоную. 

— Домовились.

І коли він поклав слухавку, вперше за добу відчув, що дихає. Справді дихає. Хай світ і далі валиться йому на плечі, але вона є. І це — головне.

Пройшов тиждень…

У лікарні й досі пахло хлором, медикаментами й тривожним очікуванням. Мати Гордія ще не встигла оговтатися повністю — серце дало збій, організм тримався на ліках і волі. Вона мовчала багато, усміхалася мало, а очі — ніби дивилися крізь усіх. Але коли Гордій приходив, тримала його за руку — мов рятівну нитку.

Батько ж поводився, ніби нічого не сталося. Щодня вставав о сьомій, відповідав на дзвінки, зникав у кабінеті або їхав на зустрічі. Новий проект, нові плани, нові домовленості. Вигляд мав впевнений, а погляд — крижаний. Та незважаючи на це, Гордій бачив, як він затримувався біля вікна довше, ніж зазвичай, як читав газети, яких давно не відкривав. Як мовчав над телефоном, не натискаючи “відповісти” і щось бурмотів собі під ніс.