-40-

Місто сьогодні виглядало особливо сірим, але не через погоду, а через його відчуття. Ніби хтось зняв із нього всі барви й залишив лише бетон, холод і втому. Гордій йшов повільно, не поспішаючи, наче кожен крок вимагав зусилля. Мотоцикл він залишив ще біля прокуратури — не хотів чути реву мотора, не хотів відчувати швидкість. Він потребував часу на роздуми. 

У голові стояла дивна тиша. Така, яка з’являється після сильного удару, коли вже не болить, але ти знаєш, що біль прийде, просто пізніше. І знаєш, якою вона буде — не гострою, не дзвінкою, не вб'є одразу, а повільно душитиме тебе і ти не знатимеш — це вже кінець, чи ще трохи треба помучитися. 

Слова Адамчука не виходили з його голови. Вони не звучали як погроза, і саме це його лякало найбільше.

— Ти ще не він. Ти ще можеш… — пошепки повторив, — Можеш… Але що? Втекти? Зрадити? Стати щуром? 

Гордій гірко посміхнувся сам до себе. Гарні слова злетіли з вуст прокурора, гарні та прості, однак, лише для тих, хто ніколи не жив у тіні імені, від якого холоне кров, для тих, хто не знає, що означає бути Вітром. 

Бо Вітри не здають своїх. Батько. Брат. Мати. Вся ця темна, складна, небезпечна конструкція — його родина. Не ідеальна, жорстока, але його. І він не зрадить. Навіть якщо знає, що це шлях у безодню.

Та думка про Агату вперто нагадувала, що є інша сім'я. Та, котра може бути в майбутньому. Та, котра може врятувати і вилікувати його зранену душу, не лише тіло. Бо Агата бачила в ньому щось інше, що бачили не всі — того, ким він міг би бути, якби мав шанс обирати.

Він видихнув, важко, глухо.

“Мав бути інший вихід. Мав же…”  Та він його не бачив. 

Дім зустрів його тишею. Гордій зробив кілька кроків і зупинився, помітивши Тихомира у вітальні. Брат сидів нерухомо, втупившись в одну точку. Його обличчя було сіре, втомлене, руки тремтіли, ніби він довго стискав щось важке і не міг розтиснути пальці.

— Що сталося? — запитав Гордій, хоча вже знав: нічого доброго.

Тихомир повільно підняв очі.

— Мама… — голос зірвався. — Приступ. Батько з нею зараз в лікарні. 

Світ звузився до кількох слів. Усе інше перестало існувати. Гордій не став питати більше, бо не було потреби. Він одягнув куртку на себе, взяв ключі від позашляховика і хутко покинув дім. За десять хвилин був у лікарні, бо не просто поспішав, він летів на такій швидкості, що здавалося — дивом доїхав живий .

Лікарня зустріла його блідими стінами, запахом ліків і страху. Тут завжди все було однаково сумне і здавалося, наче час застрягає між стінами. Батько сидів під стіною, сперший на неї.  Його руки були зчеплені докупи, погляд — спрямований кудись в порожнечу, але втомлений і трохи розгублений. Він ніколи нікого і нічого не боявся, та дружину любив понад усе. Хоч і нелегко їм було в цьому шлюбі разом. 

— Стан стабільний, вона відпочиває, під наглядом,  — сказав він тихо, не дивлячись на сина, — Але це попередження, сказав лікар. 

Гордій сів поруч. Мовчав, думав боровся з собою і з тишею, яка роз’їдала зсередини. Думав геть про все: про прокуратуру, про Адамчука, про Агату, про маму і про те, як легко все втратити і як важко зробити правильний крок, коли будь-який крок видається хибним. 

Лише під ранок, коли небо за вікном почало світлішати, він згадав про телефон. Витягнув його, глянув, там було три пропущені виклики, п’ять повідомлень і одне — останнє — таке ніжне та водночас болюче. Воно країло його серце. 

“Я хвилююсь. Просто скажи, що ти живий”. 

Гордій закрив очі, стиснув телефон так, що аж побіліли пальці. Він живий — та чи на довго? І скільки разів буде ще собі ставити це питання Агата, якщо вони будуть разом і вона не зможе його відшукати, ось так, як сьогодні. Чи таку долю він бажає для неї? 

Дарма він дозволив собі слабкість, дарма вирішив, що може відчувати, кохати, і що це нікому не зашкодить. Такий як він не має право на почуття, на близькість, на сім'ю. Бо кожна, котра буде поруч — буде змушена повторювати долю його матері — не спати ночами, чекати, хвилюватися, плакати від страху. І таке ніколи не закінчиться, коли ти той, хто сіє темряву та біль. І чому він подумав про це раніше? Дурень!