-39-

Прокуратура мала запах дешевого паперу, спаленої кави та чиїхось зламаних надій. Сюди рідко хто приходив за власною волею, окрім працівників звичайно. Гордій ступив у будівлю обережно, неначе перетинав мінне поле, і не тому, що боявся, а тому, що відчував: тут не буде жартів. Якщо його викликали, значить, все серйозніше, ніж думав його батько. 

Він пройшов коридором, відшукав необхідний кабінет та повідомив про прибуття ще на вході, показавши охоронцю папірець. В кабінеті його зустрів слідчий — високий, худорлявий, змучений чоловік із поглядом, який бачив занадто багато. Привітність його була формальністю, як і пояснення, чому він тут. 

Кабінет Гордієві здавався надто маленьким, світло — доволі тьмяним, враховуючи, що на дворі досі був день, а стіни такі бліді та потріскані, що здавалося — ось-ось посиплеться все і завалиться. Сумна кімната, як і обличчя чоловіка навпроти не додавали барв в цей день. 

— Сідайте, пане Вітре. Нам треба поставити вам кілька запитань.

Почалося все з формального: прізвище, ім'я, дата народження, місце проживання. 

— Чи підтверджуєте ви свою участь у компанії “Сіті Лайт”?

— Ні. Я не маю до неї жодного стосунку… — він готувався до цих запитань давно, і майже на пам'ять знав відповіді, тож його голос звучав впевнено. 

— А до фірми “Гранадін Груп”?

— Так само. Чую вперше цю назву. 

Він все заперечував, чітко та впевнено озвучував своє “ні”, “не знаю”, бо ніколи офіційно не працював з батьком  і на батька. Його роль полягала в іншому — бути тінню, а не на видноті. 

— Але є платіжні записи на ваше ім’я, — поклавши кілька папірців перед ним, мовив чоловік. Гордій глянув на них та свого імені там не побачив, лише прізвище. 

— Можливо, це просто збіг. Або ж, що більш ймовірно — неточність. Моїх ініціалів там немає, тож… 

— Допустимо, а що ви знаєте про тендери на постачання техніки, котрі виграв ваш батько, на диво, без конкуренції. — Слідчий підняв брову,  — Це теж — випадковість? 

— Я не маю до цього відношення, я не в його бізнесі. Я не працюю в компанії батька, і не маю наміру. 

— То чим же ви займаєтеся? 

Гордій закотив очі. Питання були безглузді і здавалося, що доказів немає у них, але для чого тоді викликали його аж сюди? Аби налякати? Показати силу? Чи натякнути Устимові Вітру, що вони готові ризикувати, аби нарешті його притиснути, 

— А яке це має значення? 

— Все має значення, Гордію. 

Запитання від чоловіка сипались одне за одним: про гроші, про банківські рахунки, операції, тендери, про зустрічі з депутатами, про спроби підкупу, залякування, по документи, які він ніколи не підписував, але міг бачити — список був безкінечний. Гордій тримався, кожна його відповідь була впевнена, чітка, суха. Як навчений, він повторював одне і теж по колу, і хоч випромінював спокій, та всередині — тиск зростав.

Коли годинник перевалив за третю годину допиту, двері кабінету раптом відчинились і в приміщення увійшов сам Адамчук. У темному костюмі, без усмішки, з поглядом, від якого хочеться відвернутись, та Гордія таким не злякати. Він не боявся батька, а прокурора і поготів. 

— Дякую, колего, — сказав рішуче Адамчук слідчому, — Далі, я сам продовжу. 

Чоловік кинув та вийшов. В кабінеті стало тихіше, але відчуття напруги зросло. Адамчук сів навпроти, не відриваючи погляду, мовив:

— Гордію, я не хочу грати в ігри і не буду. Знаєш, чим відрізняється ця справа від усіх попередніх? 

Гордій мовчав, знаючи, що краще слухати, а вже потім робити висновки. І тим паче щось патякати. 

— У нас є свідок, серйозний і його свідчення — це золота жилка на яку ми натрапили. А ти знаєш, ми готувалися довго. І цього разу, твій батько не втече, не домовиться і не відкупиться.

Адамчук нахилився ближче і змовницьки додав:

— Але ти ще можеш. Ти — ще не він. У тебе є шанс вирватися, поки все не згоріло. Допоможи нам і  ми допоможемо тобі.

Погляд Гордія спалахнув. В ньому було все: і гнів, і біль, і розпач, і зневага. Бо яким би не був його батько — він проти нього не піде. Можливо, не допомагатиме, коли корабель почне тонути, але зрада… Ні, це не про нього. Він чесний з собою та іншими (хто йому близький і дорогий), і на зраду він не здатен. Це ницо. Краще вже було б втекти. 

— Я нічого не знаю. І я ніколи не зраджу сім’ю. Бо зрадників не поважають, вони гірше гієни. 

Адамчук кивнув, хоч на обличчі не промайнуло жодної емоції. 

— Тоді запам’ятай цю розмову і шанс, який я тобі даю. Бо наступна — буде вже в іншому статусі.

Гордій підвівся, кивнув та вийшов, не озираючись. Його ніхто не зупиняв. Поки що. Будучи вже на вулиці він сповільнився, видихнув, дістав пачку цигарок та закурив. Його долоні злегка тремтіли, але не від страху, а від адреналіну та напруги, котрі наситили його тіло. Вперше в житті він не був певен, що зможе витримати те, що насувається. Бо боявся не за себе, а за неї. 

А слова Адамчука… вони звучали, як отрута, котру хотілося прийняти і закінчити свої муки. А може, то була правда? І врятуються після цієї бурі не всі?