-38-

Ранок прокрався до кімнати обережно, ніби боявся її розбудити. Світло повільно лилося з панорамних вікон, лягало на стіни, на підлогу, на ліжко — і зрештою торкнулося її повік. Агата прокинулася не від шуму й не від руху, а від відчуття тепла поруч. Спершу навіть не зрозуміла, де вона і чому так спокійно на серці, так затишно і тепло, а потім згадала.

Гордій.

Він лежав поруч в мирно спав. Його дихання було рівним, глибоким, і в цій тиші воно здавалося єдиним звуком у світі. Агата продовжила лежати нерухомо, боячись зруйнувати мить. Вона дивилася на Гордія так, ніби хотіла запам’ятати кожну рису: лінію щелепи, трохи насуплені брови, тінь від вій. Зранку він виглядав трохи інакше, не той впевнений, трохи небезпечний чоловік, котрий хотів ввечері зламати щелепу телепню Ростиславові, а просто її Гордій. Вразливий, щирий, справжній. 

Її серце стислося від ніжності та кохання, котрі переповнювали її. 

“Ось він. Поруч. І це не сон”.

Агата обережно вибралася з ліжка, накинула його футболку — теплу, з запахом їхньої ночі, вина і його парфумів — і пішла на кухню. За вікнами місто лише прокидалося, ніби не квапилося ламати ідилію їхнього щастя. Агата рухалася повільно, слухаючи себе, свої думки, це дивне відчуття щастя і того, що вона нарешті там де і має бути.

Вона готувала сніданок не тому, що хотіла їсти, а тому, що хотіла продовжити цей ранок разом. Зробити його реальнішим, ніжнішим та сповненим того тепла і затишку, котре подарували їй його обійми. На душі було так радісно, що їй хотілося кричати від задоволення. 

Коли за спиною почулися кроки, вона не здригнулася — лише усміхнулася. 

— Ти так тихо пішла, — хриплувато мовив Гордій, зупинившись у дверях, — Я подумав, що мені наснилося. 

Вона обернулася. Він був сонний, у домашньому одязі на босу ногу і  зовсім не схожий на того, хто вміє лякати інших, вселяти страх. 

— Не наснилося, — відповіла тихо, — Я тут.

Він підійшов ближче, обійняв її ззаду, притиснувшись чолом до її скроні. У цих обіймах не було пристрасті, а лише бажання зігріти, запам'ятати і захистити своє. 

— Залишайся, — майже пошепки сказав він, провівши носом по її шиї. Агата здригнулася від того, що цей дотик нагадав їй,  — Хоч сьогодні, хоч на один день. 

Агата накрила його руку своєю і лише на мить прикрила повіки, аби уявити наскільки солодким може бути цей день, якщо вона залишиться. 

— Я вже залишилась, але ранок не може тривати вічно. 

Вона знала, що мусить повернутися додому, інакше її будуть шукати. А цього зараз їй не треба було. 

— Як шкода, — Гордій розімкнув обійми, випусти з них Агату і всівся за стіл. 

— Смачного, — за мить, поставивши на стіл тарілки зі сніданком, промовила вона і сіла навпроти. 

Вони снідали повільно, майже мовчки. Час від часу їхні погляди зустрічалися, і в цих поглядах було більше, ніж у словах. 

Коли Агата збиралася додому, в серці вже жила тривога. Вона знала — щойно переступить поріг цієї квартири, магія зникне і почнеться реальність. Але вона не хотіла тікати від того, що було між ними, навіть якщо боляче, якщо буде важко, складно, якщо буде потрібно боротися і вигризати своє щастя зубами. Вона хотіла бути поруч з Гордієм, навіть якщо весь світ буде проти. 

Прощальний поцілунок між ними був ніжним, мов обіцянка, що дарувала надію на нову зустріч. Вона пішла, не озираючись, бо знала — інакше не вистачить сил покинути місце, де стала по-справжньому щасливою. 

Та вдома її зустріла мати — невдоволена та обурена. І магія ранку розвіялася, як туман. 

— Ти ночувала не в Діани, — сказала вона без запитання. — Я знаю.

Агата зупинилася, глянула на матір, і тихом мовила:

— І що?

— Де ти була? — голос матері був рівним, але холодним.

Агата мовчала. Вперше, не зі страху, а з вибору. Вона не хотіла нічого пояснювати. 

— Ростислав дзвонив, — додала мати, уважно дивлячись на неї. 

— Я не хочу це обговорювати, — тихо сказала вона, — І не хочу, щоб мене допитували.

Вона розвернулася і пішла до своєї кімнати, зачинивши двері. Притулилася до них спиною, заплющила очі і вдихнула глибше. В голові оселилася думка, що вона довго не витримає в цих стінах, якщо батьки і далі тиснутимуть на неї. 

А на іншому кінці міста Гордій повертався до батьківського дому. День здавався йому надто світлим, майже насмішкуватим і від цього на серці було бентежно. Бо в його житті ніколи не було так, щоб було добре, завжди десь за рогом чекало щось погане та небезпечне. 

Щойно він переступив поріг дому, його зустрів похмурий брат. 

— Для тебе лист, — мовив, вказуючи рукою на тумбу. Там лежав конверт, а в ньому повістка в прокуратуру.

Гордій узяв її в руки, прочитав і зрозумів, що буря, котрої він так боявся і так хотів насувається все швидше і швидше. І перечекати її навряд чи вдасться. 

— От і все, — тихо мовив.

І вперше за довгий час подумав не про себе, а про те, що саме може втратити і кого.