-37-

— Стоп… — Агата затамувала подих. — Ти знав, чия я донька?

Вона вимовила це не різко. Навпаки — дуже тихо, майже обережно, ніби боялася, що відповідь зламає щось крихке між ними. Усередині все стиснулося в тугий вузол: серце калатало, у вухах шуміло, а думки плуталися. Її поступово накривала паніка. 

Гордій не відвів погляду. Дивився прямо, менш впевнено, але тримав удар, і це налякало її більше, ніж якби він уникнув відповіді. 

— Так, — сказав він нарешті, — Я знав.

Агата повільно видихнула, бо було боляче. Так боляче та важко, ніби хтось вдарив під ребра — в саме те місце, де болить найсильніше, де заживає найдовше, де ниє так, що хочеться померти, тільки б не відчувати більше. 

— Ти знав від самого початку, хто я? — голос зрадницьки тремтів, бо запитати було страшно так само, як і почути відповідь. Агата знала, що правда важлива, але не кожну правду вона зможе витримати, один раз почувши. 

— Ні. Але досить рано дізнався, — відповів чесно,  — Раніше, ніж ти думаєш.

Вона мовчала, сиділа, втупившись у підлогу. І раптом усі ті дрібні моменти — його стриманість, обережні паузи, погляди — склалися в одну картину. І від цього було водночас боляче й дивно тепло. Вона зрозуміла нині його поведінку краще, ніж будь-коли. 

— І ти все одно… — Агата ковтнула слину, що зібралася в роті, — Все одно залишився поруч?

— Саме через це я намагався тримати дистанцію, — сказав Гордій спокійно, але в очах його бушувало море, — Я не хотів втягувати тебе в увесь той  бруд в якому я живу. Не хотів, і не хочу, бо ти варта кращого. 

Вона гірко всміхнулася, відвела погляд, перевела подих. Думками Агата була тут і не тут, всюди і водночас ніде, бо вона неначе застрягла десь в іншому вимірі і не могла зрозуміти, чи все сказане і почуте тут правда.  І якщо правда, то яке життя їх чекає разом? А її батьки… Та Адамчук старший її просто замкне в підвалі, дізнавшись, хто такий Гордій. 

— Погано вийшло, — тихо мовила, стримуючи сльози, — Дуже погано. 

— Так, — погодився Гордій, — Я не зміг стриматися і…

Між ними зависла тиша. Агата відчувала, як у ній борються дві частини душі: донька прокурора, вихована на правильності, котра знає кордони і правила, і дівчина, яка вперше в житті закохалася по-справжньому. Та так, що дихати важко без коханого поруч. 

— І що тепер буде? — нарешті підвела на нього очі. 

— Саме тому я зараз усе тобі розповідаю. Бо після цього в нас залишиться лише два варіанти.

— Які?

— Або ми разом, попри все, — він зробив паузу,  стиснув кулаки, наче наважуючись озвучити те, про що і думати боляче,  — або ти йдеш зараз. Назавжди. І я не маю права тебе утримувати.

Агата відчула, як серце стислося від страху. Вона могла піти. Просто зараз. Вийти за двері й повернутися у звичний світ, де все зрозуміло й безпечно, де вона — донька прокурора, а він — син бандита і між ними прірва. Могла, та чи цього вона хотіла?

— Я боюся, — зізналася щиро, поклавши руки на його плечі. Він легенько стиснув долонями її руки, — Дуже. Але ще більше я боюся піти й потім усе життя думати: а що, якби я залишилася?

Гордій повільно підвівся, поклав її руки собі на груди, там, де билося його гаряче нестримне серце, котре попри все пізнало, що таке любов, ніжність та турбота. Він стояв зовсім близько — так, що вона відчувала його подих, тепло, знайомий запах.

— Агато… — прошепотів, нахилившись вперед, — Я не обіцяю, що зі мною буде легко.

— А я й не шукала легкого, — відповіла вона відразу і сама здивувалася власній сміливості.

Гордій торкнувся її обличчя — обережно, майже несміливо та цього разу вона не чекала. Поцілувала його першою. Вона мусила, їй було це потрібно. 

Цей поцілунок був зовсім не схожий на попередні. У ньому не було поспіху — лише ніжність і потреба бути ближче. 

Агата притулилася до нього, дозволяючи собі розчинитися в цьому відчутті безпеки, яке з'явилося поруч із ним попри весь страх. 

Ніч огорнула їх своїми обіймами, заховала у темряву, зігріла сяйвом зірок і подарувала найсолодші миті. Ніч тривала довго і ніжно, допоки хотіли цього вони. 

Потім, вони ще довго говорили, лежачи поруч, переплітаючи пальці, ділячись дрібницями, які зазвичай не мають значення, але зараз були важливими як ніколи. Вони сміялися з дурниць, мовчали, слухали одне одного, торкалися один одного і тонули в почуттях на котрі не мали права, але котрі робили їх такими живими. 

— Знаєш, — раптом сказав Гордій, — ми з тобою як Ромео і Джульєтта.

Агата тихо засміялася.

— Тільки, будь ласка, без фіналу Шекспіра.

— Домовилися, — усміхнувся він у відповідь і поцілував її, пригортаючи до себе, — Помирати не входить у наші плани.

Вони заснули в обіймах, і цього разу Агата не тікала від думок, відчуттів, від себе. Вона ризикнула, відкрилася та довірилася, без підстраховки і без запасних планів. Та вперше, вона відчувала себе собою.