2

Неріс не сказала нікому про чоловіка зі світлим волоссям і про того, другого — з темною усмішкою — теж. Вона навчилася мовчати про речі, які інші не бачили. Про тріщини в повітрі. Про відчуття, що хтось стоїть за плечем навіть у порожній кімнаті. Про сни, в яких її ім’я звучало не як звернення, а як вирок.

Ввечері місто було мокрим після дощу. Асфальт блищав, відбиваючи вогні ліхтарів.

Вона йшла повільно і відчувала, що сьогодні щось повинно змінитися.

Ланцюжок на її шиї був теплішим, ніж зазвичай. Печатка ледь помітно пульсувала, ніби в ній билося друге серце.

— Ти знову бачила, — пролунало з темряви.

Вона не здригнулася.

Саріель стояв під навісом зачиненого кафе. Руки схрещені на грудях. Темна сорочка прилипла до плечей від вологи, підкреслюючи чіткі лінії тіла. Він виглядав так, ніби не чекав її. Ніби знав, що вона прийде.

— Я не знаю, про що ти, — спокійно відповіла Неріс.

— Знаєш, — м’яко сказав він. — Ти дивилася в тріщину довше, ніж потрібно.

Він зробив крок уперед. Вода під його черевиками не розбризкувалася.

— І що? — її голос був рівним. — Світ зламається?

— Світ уже зламаний, — відповів він. — Питання лише в тому, хто першим це визнає.

Він зупинився так близько, що вона відчула тепло його тіла.

Демон. Це слово ще не звучало вголос, але її шкіра відчувала.

— Чому я? — тихо спитала вона.

Він схилив голову, уважно розглядаючи її обличчя, ніби шукав щось.

— Бо ти не боїшся, — відповів він.

— Я боюся...

— Ні, Неріс. Ти просто ще не визначилася, чого саме тобі потрібно боятися...

Його пальці повільно піднялися до її шиї. Він не торкнувся її. Лише зупинився за міліметр від печатки.

І вона відчула жар.

— Дві печатки, — прошепотів він. — Ти відчуваєш їх обидві?

Повітря раптом стало холоднішим.

— Відійди від неї.

Голос був крижаний. Еліон з’явився з іншого боку вулиці, ніби вийшов із самого світла ліхтаря. Його постава була бездоганною, крила складені за спиною, але присутність — відчутна, як лезо біля горла.

Саріель усміхнувся.

— Ти завжди приходиш невчасно!

— А ти завжди лізеш першим! 

Неріс стояла між ними. Вона відчувала жар за спиною і холод попереду. Її печатка спалахнула. І цього разу тріщина з’явилася не в повітрі. Вона розкололася прямо під її ногами. Асфальт не тріснув — ні. Реальність розійшлася, як тканина.

І вона побачила. Зал, свічки, чорний стіл, пергамент і своє ім’я вже вписане.

— Ні… — прошепотіла вона.

Тріщина розширювалася. І тепер вона відчувала, що щось дивиться з того боку - не Голос, не ангели, не демони, а щось старіше.

— Закрий її! — наказав Еліон.

— Дозволь їй подивитися, — тихо сказав Саріель.

Неріс не рухалася. Вона дивилася в розлом і розлом дивився у відповідь. Зсередини темряви простягнулася рука - з попелу і світла. Вона торкнулася її чола і пам’ять повернулася.

Аукціон. Її ім’я. Слова: ти — не лот.

Вона задихнулася.

Тріщина вибухнула світлом.

Еліон розкрив крила, заслоняючи її від удару. Саріель схопив її за руку — тепла, сильна хватка.

На мить вони всі троє опинилися всередині розлому. Без міста. Без дощу. Без правил. І в тиші, що зависла між світами, Неріс почула власний голоса, але старший і глибший.

— Контракт не купують, — сказав він. — Його підписують.

Світ повернувся.

Асфальт був цілим. Дощ продовжував падати. Люди проходили повз, не помічаючи нічого.

Саріель усе ще тримав її руку. Еліон дивився на неї так, ніби вперше бачив.

— Що я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти згадала, — відповів демон.

— Вона відкрила перший шар печатки, — холодно сказав ангел.

Неріс повільно опустила погляд на свою долоню.

На шкірі з’явився знак. Тонкий, як нитка. Чорний і білий одночасно. Він пульсував.

— Це тільки початок, — сказав Саріель.

— Це вже порушення, — відповів Еліон.

Вона підняла голову. І вперше не почувалася між ними. Вона відчувала, що вони — навколо неї.

— Якщо я не лот, — тихо сказала Неріс, — то хто я?

Тиша. Навіть дощ, здавалося, стих.

Саріель нахилився ближче.

— Ти — помилка, яку бояться виправити.

Еліон відповів рівним, беземоційним голосом:

— Вона — загроза.

Неріс усміхнулася ледь помітно...