Союз без довіри

Від імені Леї

Я завжди вважала, що найстрашніше в брехні — це момент, коли ти дізнаєшся правду. Я помилялася. Найстрашніше — зрозуміти, що правда не звільняє тебе. Вона лише відчиняє двері до нових запитань, за якими чекають люди, готові знову вирішувати твою долю. Мій світ зруйнувався не за один день. Він тріскався поступово: спочатку незнайомець біля вікна пекарні, потім старі архіви, лист матері, корона, що впізнала мою кров, і нарешті чоловік, який міг бути причетним до загибелі моєї родини.

Батько Марка був живий.

Моя мати, можливо, теж.

А я досі не знала, хто я насправді.

— Ти збираєшся й далі дивитися на телефон так, ніби він особисто винен у всіх твоїх проблемах? — запитав Марк.

Я підняла очі. Ми сиділи в чорному автомобілі, припаркованому біля старої лісової дороги. За вікном повільно сіріло небо. Дощ ущух, але краплі все ще скочувалися по склу, розмиваючи обриси дерев. Марк сидів за кермом. Піджак він зняв і кинув на заднє сидіння, залишившись у чорній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. На скроні темнів слід від удару об кам'яну стіну, а на правій руці проступала тонка подряпина. Він виглядав надто спокійним для людини, яка щойно зустріла власного воскреслого батька.

— Я просто намагаюся зрозуміти, чому ти не викликав своїх людей, — відповіла я.

— Тому що не знаю, кому з них можна довіряти.

— А мені? Він повернув голову. Його погляд затримався на моєму обличчі.

— Ти не зобов'язана мені довіряти.

— Зручна позиція.

— Ні. Просто чесна. Я відвернулася до вікна. Мені не подобалося, що він почав відповідати саме так. Раніше з ним було простіше. Я знала, коли він намагається маніпулювати, коли наказує, коли приховує щось за холодною усмішкою. Тепер він дедалі частіше говорив правду. І це позбавляло мене звичної можливості злитися на нього без жодних сумнівів.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— До мого заміського будинку.

— У тебе є будинок, про який ніхто не знає?

— Є кілька.

— Звісно. Було б дивно, якби кримінальний авторитет мав лише одну адресу. Кутик його губ ледь смикнувся.

— Ти завжди така гостра на язик, коли нервуєш?

— Я завжди така гостра на язик. Просто раніше в мене були інші проблеми.

— Наприклад?

— Як не спалити чергову партію булочок із корицею. Марк тихо засміявся. Я повернулася до нього так швидко, що він устиг помітити моє здивування.

— Що?

— Нічого.

— Ти щойно сміявся.

— Мені іноді трапляється.

— Не вірю.

— Це твоя проблема, пекарко.

— А ти нестерпний.

— Мені казали. На коротку мить між нами стало майже легко.

Майже.

А потім його телефон завібрував. Усмішка зникла з його обличчя, щойно він побачив ім'я на екрані.

Вікторія.

Він відповів через гучний зв'язок.

— Говори.

— Ти живий? — запитала сестра.

— Поки що.

— Чудово. Я вже почала складати список людей, яких доведеться вбити, якщо ти вирішив померти без попередження.

— Постав батька першим. На іншому кінці запала тиша.

— Ти його бачив?

— Так.

— І?

— Він живий.

— Це я зрозуміла з попереднього повідомлення. Мене цікавить інше: ти дозволив йому піти?

— Він пішов сам.

— Марку, ти іноді дивовижно плутаєш пояснення з відповідями.

— Вікторіє.

— Добре. Я знайшла ще дещо. Позначка біля його імені в реєстрі — це не просто заборона на підкорення. Це знак старої клятви. Людина, чиє ім'я так позначене, не може бути змушена короною виконувати наказ. Я відчула, як у мене похололи пальці.

— Тобто корона не може ним керувати? — запитала я. Вікторія на секунду замовкла.

— Лея? Ти поруч із Марком?

— Так.

— Тоді слухай уважно. Це не означає, що корона слабша за нього. Це означає, що він колись уклав клятву, яка звільнила його від влади королівської крові. Але такі клятви мають ціну.

— Яку?

— Я ще не знаю. Саме тому мені потрібно, щоб ви обоє не робили нічого дурного, доки я не розберуся.

— Запізно, — сказав Марк.

— Я так і знала. Зв'язок обірвався. Я повільно видихнула.

— Твій батько уклав клятву, яка звільнила його від влади корони.

— Схоже на те.

— І ти не знаєш, що він віддав за це?