Батько повертається

Від імені Марка

— Марку, сину.

Два слова. Усього два кляті слова, а я знову став восьмирічним хлопчаком, який стояв посеред палаючого коридору й дивився, як вогонь пожирає стіни королівської резиденції. Я пам'ятав цей голос. Пам'ятав його низький тембр, неквапливу вимову, звичку робити коротку паузу перед тим, як сказати щось, що мало змінити чуже життя. Мій батько ніколи не підвищував голосу, коли сердився. Йому не було потреби. Люди й без того боялися того, що він міг зробити після розмови. Я підняв пістолет.

— Не відчиняй, — тихо промовила Лея. Я не подивився на неї.

— Чому?

— Тому що він хоче, щоб ти це зробив. Її голос був спокійним, але пальці стискали край листа Аделіни так сильно, що папір почав згинатися. Я перевів погляд на двері.

Вона мала рацію.

Мій батько ніколи не приходив туди, де не міг контролювати кожну деталь. Якщо він стояв за цими дверима, то знав, що ми тут. Знав, що Едгар із нами. Знав, що Лея торкнулася корони. І, найімовірніше, знав навіть те, що ми ще не встигли зрозуміти самі.

— Ти чуєш мене, Марку? — знову пролунав голос. — Я не маю наміру повторювати двічі. Я стиснув руків'я пістолета. Мій вовк ходив колами всередині мене, загрозливо вдаряючись об невидимі стіни. Він не боявся чоловіка за дверима. Він його ненавидів. І це було гірше за страх. Бо вовк пам'ятав речі, які моя свідомість воліла поховати.

— Якщо це справді він, — прошепотів я, — то він не піде, поки не отримає бажаного.

— А якщо це пастка?

— Тоді хтось сьогодні помре. Лея різко повернулася до мене.

— Ось саме так ти й вирішуєш усі проблеми, так? Я нарешті подивився на неї. Її очі блищали від гніву. Не від страху — від гніву. Дивно, але це допомогло мені зібратися.

— Ні, — відповів я. — Зазвичай я спочатку з'ясовую, хто саме заслуговує померти.

— Вражає. І як часто ти помиляєшся? Я мало не засміявся. Мало не дозволив собі забути, де ми перебуваємо.

— Частіше, ніж хотів би. Лея, здається, не очікувала такої відповіді. Її губи ледь розімкнулися, але вона нічого не сказала. За дверима пролунав короткий стукіт.

Три удари. Пауза. Ще один. Я впізнав цей сигнал.

Так батько стукав у двері мого кабінету, коли хотів поговорити зі мною наодинці. Він навчив мене цього ритуалу, коли я був ще дитиною. Казав, що люди, які знають одне одного по-справжньому, не потребують зайвих слів. Тепер я розумів, що він просто привчав мене реагувати на його накази.

— Відійдіть від дверей, — сказав я. Едгар миттєво схопив Лею за зап'ястя.

— Що ти робиш? — різко запитала вона.

— Рятую тобі життя.

— Відпусти мене.

— Лея, зараз не час для—

— Я сказала, відпусти! У її голосі щось змінилося.

Не гучність. Не інтонація. Сам звук.

Він пройшов крізь кам'яну залу, наче невидима хвиля, і торкнувся кожного з нас. Повітря здригнулося. Корона на постаменті озвалася тонким дзвоном. Едгар відсмикнув руку. Він дивився на Лею так, ніби щойно побачив привида. Я відчув, як мій вовк опустив голову. Не переді мною. Перед нею. Лея теж це відчула. Я побачив, як вона зблідла, як погляд ковзнув до її власного зап'ястя, де під шкірою на мить спалахнули тонкі золоті лінії.

— Що це було? — прошепотіла вона. Ніхто не відповів. Тоді за дверима пролунав сміх. Мій батько сміявся.

— Чудово, — сказав він. — А я вже почав хвилюватися, що кров Аделіни остаточно заснула. Лея повільно підняла голову.

— Ти знаєш мою матір? — запитала вона в двері.

— Знав.

— Тоді скажи, де вона.

— Відчини двері, і я відповім.

— Ні. Відповідь прозвучала настільки швидко, що навіть я здивувався. Батько замовк. А потім сказав:

— Вона мені подобається, Марку. Я відчув, як усередині щось обірвалося.

— Не смій говорити про неї так, ніби вона річ.

— О, сину. Ти ще навіть не знаєш, що означає слово «річ» у світі, до якого вона належить. Я підняв пістолет і вистрілив у замок. Постріл розірвав тишу. Лея здригнулася, але не відступила. Едгар вилаявся. За дверима щось дзенькнуло, а потім почулося повільне, майже схвальне плескання.

— Ось тепер я тебе впізнаю, — промовив батько. — Відчиняй. Я вдарив плечем у двері.

Замок тріснув.

Ще один удар — і важке полотно відчинилося, пропускаючи всередину холодне повітря з темного коридору.

Він стояв там. Мій батько.

Чоловік, якого я поховав багато років тому. Він майже не змінився. Трохи сивини на скронях. Глибша зморшка біля рота. Чорний костюм без жодної складки. На правій руці — перстень із темним каменем. Той самий перстень, який я бачив у своїх видіннях. Той самий, що належав чоловікові, який стояв біля палаючої колиски. Він подивився на мене й усміхнувся.

— З днем народження, сину. Я не пам'ятав, коли востаннє відчував таку лють.