Спадкоємиця

Від імені Леї

Чоловік усміхався так, ніби ми були не в старому сховищі, замкненому між кам'яними стінами й забутими клятвами, а в його власному домі. І, можливо, так воно й було. Темний перстень на його руці відбивав тьмяне світло корони. Чорний камінь у його оправі здавався майже живим — у його глибині ворушилася червона іскра, схожа на жар під попелом. Я відступила на крок. Марк миттєво опинився переді мною.

— Хто ти? — запитав він.

У його голосі не було ані здивування, ані страху. Лише та холодна лють, яку я вже навчилася впізнавати. Лють чоловіка, котрий звик тримати світ у кулаці й раптом виявив, що хтось інший давно тримає за нитки його самого. Незнайомець перевів погляд на Марка.

— Ти виріс, Северине. Марк завмер. Лише на мить. Але я побачила.

— Я поставив запитання.

— А я відповів на нього ще до твого народження. Просто ти був надто малим, щоб зрозуміти. Чоловік зробив крок уперед. Марк загарчав. Це був не людський звук. Низький, глибокий, сповнений такої первісної загрози, що в мене похололи пальці. Його плечі напружилися, а в темряві зіниць промайнуло щось золотаве. Та незнайомець навіть не сповільнився.

— Твій вовк і досі вважає, що страх можна перемогти силою, — промовив він. — Сумно. Я сподівався, ти навчишся чогось більшого.

— Ще один крок, — тихо попередив Марк, — і я вирву тобі горлянку.

— Ні, не вирвеш. Чоловік усміхнувся ширше.

— Бо тоді доведеться пояснювати їй, чому ти вбив єдиного свідка тієї ночі. Моє серце пропустило удар. Тієї ночі. Пожежа. Мати. Дитина на фотографії. Марк, який пам'ятав більше, ніж хотів визнавати. Чоловік із темним перснем, що з'являвся у моїх видіннях. Усе моє життя раптом здавалося кімнатою, в якій хтось давно розставив меблі, замкнув двері й залишив мені лише вузький прохід до виходу. А тепер цей хтось стояв переді мною.

— Ти був там? — запитала я. Марк повернув голову, ніби хотів зупинити мене. Але не промовив ані слова. Незнайомець подивився на мене. І вперше його усмішка змінилася. Вона стала майже ніжною. Від цього мені захотілося відступити ще далі.

— Я бачив, як горів твій дім, дитино.

— Не називай мене так. Його брови ледь піднялися.

— Вибач. Звичка. Для мене ти завжди залишатимешся тією маленькою дівчинкою, яку всі вважали мертвою.

— Ти знав, що я вижила?

— Я знав, що ти можеш вижити.

— Це не відповідь.

— Ти маєш рацію. — Він схилив голову. — Тоді дозволь сказати точніше: я знав, що тебе не знайшли серед мертвих. У грудях стало тісно.

— І ти не шукав мене?

— Шукав.

— Тоді чому я виросла в маленькому містечку, нічого не знаючи про власну родину? Чому мій батько боявся говорити про минуле? Чому всі, хто знав правду, або брехали мені, або намагалися використати? На останніх словах мій голос зрадницьки затремтів.

Я ненавиділа це.

Ненавиділа, що навіть тепер, коли переді мною стояла людина, яка, можливо, знала відповіді на всі мої запитання, я почувалася не сильнішою, а меншою. Незнайомець довго дивився на мене.

— Бо правда не завжди рятує, Лея.

— А брехня, виходить, рятує?

— Іноді вона дає час.

— Для чого? Щоб ви всі встигли вирішити, ким мені бути?  Тиша стала майже відчутною. Марк не втручався. Я відчувала його присутність за спиною — напружену, небезпечну, але стриману. Незнайомець повільно зняв рукавичку. На його долоні проступав старий шрам. Три довгі лінії, перетнуті четвертою.

Той самий знак. Мій знак. Або знак моєї крові.

Внутрішній голос заворушився під ребрами. Він пам'ятає.

— Як тебе звати? — запитала я.

— Ти справді хочеш почути моє ім'я?

— Я хочу знати, з ким розмовляю. Він опустив погляд на корону, а потім знову подивився на мене.

— Едгар Вальден. Марк різко вдихнув. Я озирнулася до нього.

— Ти його знаєш?

— Я знаю це ім'я, — відповів Марк. — Його викреслили з усіх офіційних реєстрів після перевороту.

— Не викреслили, — спокійно заперечив Едгар. — Просто переписали історію так, щоб ніхто не ставив зайвих запитань. Він перевів погляд на мене.

— Я був радником твоєї матері. А до того — хранителем королівських клятв.

— Ти служив Аделіні?

— Я служив короні.

— Це не одне й те саме?

— Тепер ти розумієш, чому твоя мати програла. Його слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

— Моя мати не програла. Вона зникла. На мить у його очах промайнуло щось схоже на біль.

— Ти маєш її впертість.

— А ти маєш звичку відповідати на запитання, яких я не ставила. Едгар тихо засміявся.

— Так. Тепер я бачу, що вона не помилилася.