Кров упізнає корону

Від імені Леї

Я не спала до світанку. Фотографія лежала на столі переді мною, поруч із листом матері та ключем, який я досі не наважувалася сховати. Три предмети, кожен із яких відкривав нову частину мого минулого й водночас робив його ще незрозумілішим. На фотографії Марк був молодшим. Його волосся здавалося довшим, обличчя — худішим, а погляд не мав тієї холодної впевненості, до якої я вже встигла звикнути. Він стояв поруч із моєю матір'ю так, ніби знав її давно. Ніби довіряв їй. Ніби мав право бути поруч. Я перевернула фотографію ще раз.

«Тієї ночі Марк Северин теж був там».

Чому він ніколи не згадував про це? Чому не впізнав мене? І найважливіше — кого він урятував тієї ночі? Мене чи людину, яка наказала спалити королівську садибу? Я не хотіла вірити повідомленню. Воно було надто зручним, надто точно било в мої сумніви. Але фотографія була справжньою. Моя мати була справжньою. Марк був поруч із нею. Це вже не можна було пояснити випадковістю. Я взяла телефон і написала йому одне речення.

«Нам потрібно поговорити. Сьогодні. Без твоїх таємниць».

Відповідь надійшла майже відразу.

«О десятій. Я приїду до пекарні».

Я стиснула телефон. Звісно. Він знову вирішив, де саме ми зустрінемося. Я набрала ще одне повідомлення.

«Ні. Я приїду до тебе. Надішли адресу».

Цього разу він відповів не відразу.

«Ти впевнена?»

Я подивилася на фотографію.

«Так».

Адреса надійшла за хвилину. Я не знала, що знайду там, але знала, що більше не збираюся чекати, поки чоловіки навколо вирішать, коли я готова до правди. Якщо Марк був тієї ночі в палаці, він розповість мені все. Навіть якщо після цього я більше ніколи не захочу його бачити. Будинок Северинів стояв за високою кованою брамою на околиці міста. Він був не схожий на розкішні маєтки, які я бачила в журналах. Жодних позолочених балконів, фонтанів чи мармурових статуй. Темний камінь. Високі вікна. Стримані лінії. Будинок людини, яка не потребувала доводити свою владу зовнішнім блиском. Охоронець біля брами перевірив моє ім'я, після чого пропустив автомобіль. Дорога вела крізь старий сад, де дерева росли так близько одне до одного, що їхні гілки майже торкалися над головою. Коли я вийшла з машини, Марк уже чекав на сходах. Без піджака, у чорній сорочці, з рукавами, закоченими до ліктів. Він виглядав так, ніби не спав усю ніч. Можливо, ми обоє не спали.

— Ти приїхала, — сказав він.

— Ти надіслав адресу.

— Я думав, ти передумаєш.

— А я думала, що ти навчишся не сумніватися в моїх рішеннях. У його очах промайнуло щось схоже на усмішку.

— Заходь.

— Спочатку одне запитання. Марк зупинився. Я дістала фотографію й простягнула йому. Він глянув на неї. І я побачила, як зникла вся його звична незворушність. Не здивування. Не розгубленість.

Впізнавання.

Марк забрав фотографію, але не відразу опустив погляд. Спершу він подивився на мене, наче намагався зрозуміти, скільки я вже знаю.

— Де ти її взяла?

— Мати залишила її для мене.

— Твоя мати?

— Так. І тепер ти відповіси на моє запитання. Я зробила крок ближче.

— Що ти робив тієї ночі в королівській садибі? Марк довго мовчав. Потім відчинив двері й відступив убік.

— Ти маєш право знати. Ходімо. Я пройшла повз нього, не торкаючись його руки. Але коли ми опинилися всередині, я відчула знайомий запах — холодний ліс після дощу, темний дим і щось глибоко вовче. Мій вовк заворушився під шкірою. Не від страху. Від упізнавання. Я зупинилася посеред холу.

— Що це? Марк повернувся.

— Що саме? Я притиснула долоню до грудей.

— Від тебе йде запах, який я відчувала в пекарні. І в архіві. Наче я вже була тут, хоча ніколи раніше не заходила до цього будинку. Він уважно подивився на мене.

— Можливо, твій вовк упізнає мій.

— А твій? Марк повільно видихнув.

— Мій упізнав тебе ще до того, як я зрозумів, хто ти. Це мало б заспокоїти. Натомість я відчула, як у мені підіймається нова хвиля гніву.

— Тоді чому ти нічого не сказав?

— Бо не знав, що це означає.

— Ти міг хоча б попередити мене, що зі мною відбувається щось незвичайне.

— Я не хотів налякати тебе.

— Ти не мав права вирішувати, що мене налякає! Марк опустив голову.

— Знаю. Цього разу він не став сперечатися. І я не знала, що робити з його мовчанням. Мені було б простіше, якби він заперечував, виправдовувався або намагався переконати мене, що все це не має значення. Але Марк просто стояв переді мною й визнавав, що помилився.

— Покажи мені, де ти зберігаєш документи про ту ніч, — сказала я. Він кивнув.

— Ходімо.

Від імені Марка