Батько який збрехав

Від імені Леї

Повідомлення на телефоні Вікторії здавалося коротшим за подих, але після нього в пекарні стало важко дихати.

«Не приводь спадкоємицю до сховища. Її справжнє ім'я вже названо». Я перечитала слова двічі.

— Що означає «справжнє ім'я»? Вікторія подивилася на Марка. Він не відповів їй поглядом — навіть не повернув голови. Уся його увага була прикута до повідомлення, наче за кількома словами ховалася зброя, приставлена до нашого горла.

— Марку, я запитала, що це означає.

— У королівських родинах ім'я могло бути більше, ніж способом звертатися до людини, — нарешті сказав він. — Старі клятви укладали не лише між зграями. Вони укладалися з кров'ю. Справжнє ім'я було частиною обряду, який підтверджував походження й право спадкоємця скликати зграї.

— Тобто, якщо хтось знає моє ім'я, він може керувати мною?

— Ні. Принаймні не так просто. Ім'я не дає права володіти тобою.

— Тоді чому всі так бояться, що я його почую? Марк не відповів відразу. Я вже навчилася розпізнавати цю паузу. Він не мовчав тому, що не мав відповіді. Він мовчав, коли відповідь йому не подобалася.

— Бо той, хто знає справжнє ім'я спадкоємця, може довести його походження, — сказав він. — Або використати його, щоб відкрити те, що мало залишатися замкненим.

— І ти досі не знаєш, що саме там замкнено?

— Ні.

— Чудово. Я відсунула стілець і підвелася.

— Тоді їдемо до північного сховища.

— Лея, зачекай.

— Ні, Марку. Ми вже домовилися. Я вирішую сама.

— Я не збираюся тебе зупиняти. Але спершу нам потрібно з'ясувати, звідки надійшло повідомлення.

— А поки ми з'ясовуватимемо, хтось інший вирішить, що робити зі мною?

— Я намагаюся не допустити, щоб тебе використали.

— Тоді перестань говорити про мене так, ніби я предмет, який потрібно сховати в безпечне місце. Марк замовк. Цього разу я не відчула задоволення від перемоги в суперечці. Мені просто хотілося, щоб бодай хтось нарешті зрозумів: я не збиралася віддавати власне життя в чужі руки, навіть якщо ці руки обіцяли мені захист. Я взяла телефон і набрала номер батька. Він відповів не відразу.

— Лею?

— Тату, нам потрібно поговорити. На іншому кінці запала тиша.

— Що сталося?

— Я хочу, щоб ти прийшов до пекарні. Зараз.

— Я не можу. Я заплющила очі.

— Ти навіть не запитав, про що йдеться.

— Лея…

— Я знаю про Аделіну. Знаю про пожежу. Знаю, що ти забрав мене після тієї ночі. І знаю, що в архіві зберігся документ із твоїм ім'ям. Я почула, як він різко вдихнув. Цього вистачило.

— Ти знав, — прошепотіла я.

— Доню, послухай…

— Не називай мене так, якщо збираєшся знову брехати. Слова вирвалися надто різко. Я відразу пошкодувала про них, але забрати їх назад уже не могла.

— Приходь, — повторила я. — Будь ласка. Цього разу він відповів:

— Я буду за двадцять хвилин. Я завершила виклик і поклала телефон на стіл. Марк стояв біля вікна. Вікторія переглядала повідомлення, намагаючись з'ясувати, чи можна встановити відправника. Я ж дивилася на двері.

Двадцять хвилин.

Саме стільки залишилося до того, як я, можливо, втрачу єдину людину, яку все життя вважала своїм батьком. Остап прийшов через двадцять три хвилини. Він увійшов до пекарні, зняв куртку й повісив її на звичний гачок біля дверей. Цей рух був настільки буденним, що на мить мені захотілося забути все, що я дізналася.

Ось він. Мій батько.

Чоловік, який навчив мене замішувати тісто, читати, рахувати гроші й не дозволяти нікому принижувати себе. Чоловік, який сидів біля мого ліжка, коли я хворіла, і працював до ночі, щоб у мене було все необхідне. Чоловік, який приховав від мене моє походження.

— Ти хотіла поговорити, — сказав він.

— Сідай. Остап подивився на Марка й Вікторію.

— Ми можемо поговорити наодинці?

— Ні, — відповіла я. Він здригнувся.

— Лея…

— Досить. Я більше не хочу таємниць. Якщо ти збираєшся розповідати мені правду, то зроби це зараз і при всіх. Батько повільно сів. Його руки лежали на столі, але пальці не знаходили собі місця. Він зчепив їх, розчепив, провів долонею по обличчю. Я знала ці жести. Так він поводився, коли намагався прийняти рішення, яке не хотів ухвалювати.

— З чого ти хочеш почати? — запитав він. Я поклала перед ним старий документ.

— З цього. Остап подивився на пожовклий папір. І більше не спробував удавати, що не розуміє, про що йдеться.

— Так, — тихо сказав він. — Це мій підпис. Я відчула, як у грудях стислося щось холодне.

— Що ти підписав? Він довго дивився на документ, ніби сподівався знайти в ньому інші слова.