Не смій вирішувати за мене

Від імені Марка

— Ваш батько передає вам вітання, Марку.

Ці слова мали б викликати в мені сміх. Мій батько був мертвий. Я бачив документи, чув свідчення лікарів і власноруч підписував папери, які закрили останню сторінку його життя. Я не вірив у привидів, не довіряв чуткам і ніколи не дозволяв чужим словам змінювати факти. Але чоловік за дверима знав те, чого не міг знати випадковий посланець. Він знав, що я досі зберігаю батьків перстень у сейфі. Знав, що в останню ніч перед його смертю ми посварилися через документи, яких я так і не знайшов. І знав, що я ніколи не пробачив йому однієї речі. Він навчив мене виживати, але ніколи не пояснив, від кого саме я мав урятуватися.

— Відчиніть двері, — наказав я.

— Марку, ні, — пролунав голос Леї за моєю спиною. Я не озирнувся.

— Залишайся там.

— Ти щойно пообіцяв, що не вирішуватимеш за мене. Її слова влучили точніше, ніж мені хотілося визнавати. Я повільно повернув голову. Лея стояла біля столу, бліда після пробудження вовка, але вже без тієї розгубленості, яка охопила її кілька хвилин тому. Її очі знову здавалися людськими, проте в глибині все ще жеврів золотий відблиск.

— Я не збираюся дозволяти незнайомцям увійти сюди, — сказав я.

— Це твоя справа. Але якщо вони прийшли по мене, я маю право знати чому.

— Ти щойно пережила перше пробудження.

— І що? Мені тепер заборонено ставити запитання?

— Тобі потрібно відпочити. Вона коротко засміялася.

— Звісно. Спочатку ти скажеш мені, куди йти. Потім — із ким розмовляти. А коли я запитаю, що відбувається, ти відповіси, що ще не час. Я відчув, як мій вовк заворушився. Не від гніву. Від її голосу. Від того, як вона дивилася на мене, не відводячи очей, хоча мала б боятися всього, що щойно дізналася про себе.

— Лея…

— Ні. Тепер послухай ти. Я не просила тебе втручатися в моє життя. Не просила стежити за мною. І точно не просила перетворювати моє походження на таємницю, яку всі навколо обговорюють, крім мене. Я стиснув щелепи. Вона мала рацію. І саме це дратувало найбільше.

— Я намагаюся захистити тебе.

— Тоді почни з правди.

За дверима знову постукали. Цього разу один раз. Повільно. Наче людина зовні знала, що ми сперечаємося, і вирішила дати нам час закінчити. Я підійшов до дверей і відімкнув верхній замок, залишивши ланцюжок на місці. На порозі стояв чоловік років п'ятдесяти, у темному пальті й шкіряних рукавичках. Його обличчя здавалося звичайним, навіть непримітним. Саме такі обличчя найчастіше обирали люди, які не хотіли запам'ятовуватися. За ним чекали ще двоє.

— Пане Северине, — привітався він. — Дякую, що знайшли час.

— У тебе є тридцять секунд. Чоловік усміхнувся.

— Ви завжди були схожі на батька.

— А ти завжди говорив забагато. Усмішка зникла.

— Мене звати Роман Крейн. Я представляю людей, які зацікавлені в безпеці вашої родини.

— У моєї родини немає справ із незнайомцями, які приходять уночі й погрожують моїм гостям.

— Вона не ваш гість. Я зробив крок до нього.

— Повтори. Крейн не відступив, але я помітив, як напружилися його плечі.

— Дівчина має бути передана під опіку ради.

— Якої ради?

— Тієї, що зберегла порядок після падіння королівської династії. Я відчув, як мій вовк підняв голову.

— Ради більше не існує.

— Її назва змінилася. Не повноваження.

— І хто дав вам право забирати людей? Крейн дістав із внутрішньої кишені конверт.

— Документи, що підтверджують законні підстави для її переведення під захист. Я не взяв конверт.

— Залиш його собі.

— Ви навіть не хочете подивитися?

— Якщо документи справжні, вони переживуть ще одну ніч у твоїй кишені. Він скосив очі в бік Леї.

— Вона вже прокинулася, чи не так? Я нічого не відповів. Крейн повільно кивнув, ніби мовчання було достатнім підтвердженням.

— Тоді часу менше, ніж ми думали. Її присутність уже відчувають інші.

— Хто саме?

— Ті, хто пам'ятає, кому належить корона.

— Корона не належить нікому, — втрутилася Лея. Крейн подивився на неї. І вперше його обличчя втратило впевненість.

— Ваша Величносте…

— Не називайте мене так.

— Ви не розумієте, яке становище займаєте.

— А ви не розумієте, що я не збираюся нікуди йти з людиною, яка не може пояснити, чого хоче від мене. Крейн нахилив голову.

— Ми хочемо врятувати вас.

— Від кого?

— Від тих, хто прагне використати вашу кров. Лея повільно перевела погляд на мене. Я знав, про що вона думає. Вона вже чула це від Еліаса. Від мене. Тепер від Крейна. Усі навколо хотіли її врятувати. І ніхто не міг пояснити, чому для цього вона мала віддати комусь право вирішувати за себе.