Вовк під шкірою

Від імені Леї

Повідомлення не зникало з екрана.

«Ти не повинна вірити Еліасові Вейру. Він урятував тебе тієї ночі, але саме він віддав наказ спалити королівську садибу».

Я перечитувала його знову й знову, сподіваючись, що слова зміняться, якщо дивитися на них достатньо довго. Не змінилися. За вікном Марк Северин зачинив дверцята автомобіля й рушив до пекарні. Він ішов спокійно, не озираючись, ніби вже знав, що я спостерігаю за ним. Мене дратувало це його вміння з'являтися саме тоді, коли я найменше хотіла його бачити. Ще більше мене дратувало, що я чекала на нього.

— Хто пише? — запитав батько. Я заблокувала телефон.

— Ніхто. Остап подивився на мене з таким болем, що я відчула провину за власну брехню. Але сьогодні мені вже вистачило чужих таємниць. Я не могла дозволити навіть батькові вирішувати, яку правду мені варто знати. У двері постукали. Тричі. Рівно, без поспіху. Я відчинила.  Марк стояв на порозі без пальта, у темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. На його правій руці я помітила свіжу подряпину. Тонка червона смуга тягнулася від кісточки пальця до зап'ястка. Дивно, але саме вона привернула мою увагу першою.

— Нам потрібно поговорити, — сказав він.

— Тобі потрібно навчитися телефонувати, перш ніж приходити без запрошення.

— Я телефонував. Я глянула на телефон. Три пропущені виклики з невідомого номера.

— Це був ти?

— Так.

— Наступного разу залиш повідомлення.

— Наступного разу не вимикай звук.

— Наступного разу не вирішуй, що можеш розпоряджатися моїм часом. Він трохи нахилив голову.

— Ти завжди така привітна з людьми, які намагаються допомогти?

— Лише з тими, які вважають себе моїми рятівниками. Його погляд на мить затримався на моєму обличчі.

— Тоді я спробую інакше. Лея, будь ласка, дозволь мені увійти. Я не очікувала почути від нього слово «будь ласка». Саме тому відступила й пропустила його всередину. Марк привітався з батьком коротким кивком. Остап відповів так само стримано, але я помітила, як напружилися його пальці, коли він поклав чашку на стіл. Вони обоє знали більше, ніж говорили. І я втомилася бути єдиною людиною в кімнаті, яка нічого не розуміла. Я поклала телефон перед Марком.

— Прочитай. Він пробіг очима повідомлення. Його обличчя не змінилося, але рука повільно стиснулася в кулак.

— Коли ти його отримала?

— Щойно.

— Номер збережений?

— Ні.

— Ти відповідала?

— Ні. Він дістав телефон.

— Що ти робиш?

— Перевіряю, чи можна встановити відправника.

— А якщо не можна?

— Тоді шукатиму інший спосіб.

— Звісно. Ти ж ніколи не залишаєшся без плану. Марк підвів на мене очі.

— Залишаюся. Просто не люблю, коли це помічають. Попри себе, я ледь усміхнулася. Він помітив. І чомусь одразу став серйознішим. Наче моя усмішка була небезпечнішою за погрозу.

— Ти віриш цьому повідомленню? — запитав він.

— Я не знаю, кому вірити.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене немає. Я забрала телефон і притиснула його до грудей.

— Еліас каже, що врятував мене. Хтось стверджує, що він наказав спалити будинок. Мій батько знав мою матір, але мовчав двадцять чотири роки. А ти…

— А я що?

— Ти з'явився в моєму житті через борг і тепер поводишся так, ніби маєш право вирішувати, хто для мене небезпечний. Марк довго мовчав.

— Я не знаю, хто надіслав це повідомлення, — нарешті сказав він. — І не знаю, чи Еліас винен у пожежі. Але знаю одне: якщо хтось хотів би, щоб ти перестала йому довіряти, він міг би написати саме таке повідомлення.

— Ти захищаєш його?

— Ні. Я не захищаю людей, яких не знаю.

— Ти його знаєш.

— Я знаю його ім'я. Це не те саме. Я хотіла заперечити, але не встигла. Раптом у грудях щось болісно стиснулося. Я вхопилася за край столу. Спочатку вирішила, що це наслідок утоми. Останні дні я майже не спала, їла уривками й постійно поверталася думками до архіву. Але біль не минав. Він розходився від грудей до плечей, потім опускався вздовж хребта, ніби під шкірою повільно розкручувалася туга пружина.

— Лея? — Марк зробив крок до мене.

— Усе гаразд.

Я вимовила це автоматично. А потім почула звук. Тихе клацання. Наче щось усередині мене відчинилося. Світ навколо змінився. Я раптом почала чути все. Краплю води, що падала з крана в підсобці. Дихання батька за кілька кроків від мене. Глухий стукіт двигуна автомобіля на вулиці. Серцебиття Марка — рівне, сильне, але з дивним прискоренням, коли я підвела на нього очі. І ще дещо. Далекий звук, схожий на виття. Він лунав не з вулиці. Він лунав усередині моєї голови. Я притиснула долоні до вух.