Чоловік із чужою правдою

Від імені Леї

— Спадкоємице, ми нарешті тебе знайшли.

Голос пролунав із темряви, і я відчула, як холод повільно пробирається під шкіру. Світло в архіві згасло лише кілька секунд тому, але мені здавалося, що темрява існувала тут завжди. Вона ховалася між високими стелажами, за старими дверима, у проміжках між сторінками книг, які ніхто не наважувався відкрити. Я стискала аркуш із двома іменами.

Аделіна.

І моє.

Поруч зі мною стояв Марк. Я не бачила його обличчя, проте відчувала напруження, що виходило від нього майже фізично. Його рука знову торкнулася мого плеча, цього разу обережніше.

— Не рухайся, — прошепотів він.

— Не смій…

— Лея, уперше в житті просто послухай мене.

У його голосі не було звичної холодної впевненості. Лише стримана лють. І страх. Марк Северин боявся. Це відкриття налякало мене більше, ніж голос із темряви. Десь праворуч дзенькнув метал. Потім почулися кроки — повільні, нерівні, ніби той, хто йшов до нас, не мав потреби поспішати.

— Не варто було приводити її сюди, Марку, — промовив незнайомець.

Марк завмер.

— Вийди на світло.

— Ти завжди любив наказувати. Навіть тоді, коли не розумів, кому саме віддаєш накази.

— Востаннє повторюю. У темряві хтось тихо засміявся.

— А я востаннє кажу тобі: ця дівчина не належить до твого світу.

— Вона сама вирішить, до якого світу належить. Я повернула голову до Марка. Ці слова прозвучали настільки несподівано, що я майже забула про темряву. Він не дивився на мене. Його увага була прикута до проходу між стелажами.

— Хто ти? — запитала я. Кроки зупинилися.

— Людина, яка знала твою матір. Я відчула, як пальці мимоволі стиснули аркуш.

— Ви брешете.

— Хотів би.

— Моя мати померла.

— Так тобі сказали? Я не відповіла.

Мені не було що відповісти. Я знала про своє дитинство небагато. Знала, що Остап знайшов мене немовлям після пожежі, що згодом оформив опіку й виховав мене як рідну доньку. Усі документи підтверджували саме цю історію. Але я ніколи не знала, ким була жінка, яка народила мене. І ніколи не запитувала, чому батько так болісно реагував на будь-яку розмову про неї. Тепер ці дві таємниці раптом зійшлися в одній темній кімнаті.

— Якщо ви знали мою матір, назвіть її ім'я, — сказала я. Чоловік зітхнув.

— Аделіна.

Усередині мене щось здригнулося. Не серце. Не страх. Щось набагато глибше, чому я не мала назви. На мить мені привиділося жіноче обличчя — бліде, вкрите попелом. Довге темне волосся, рука, простягнута до мене, і голос, який шепотів щось незрозумілою мовою. Я похитнулася. Марк підхопив мене за лікоть.

— Лея?

— Не торкайся мене.

Він одразу відпустив. І чомусь саме це змусило мене подивитися на нього. Він міг утримати мене. Міг наказати, змусити, скористатися моєю розгубленістю. Я була майже впевнена, що більшість людей у його світі не наважувалися б йому відмовити. Але він відпустив. Без суперечки. Без погрози. Я відвернулася першою.

— Я хочу бачити ваше обличчя, — сказала незнайомцеві. — Якщо ви прийшли розповідати мені правду, то почніть із того, що перестанете ховатися. У темряві спалахнуло тьмяне світло. Чоловік із білим волоссям стояв біля крайнього стелажа. Він тримав у руці невеликий ліхтар, а його світлі очі здавалися майже прозорими. Той самий чоловік, який приходив до моєї пекарні. Той самий, який попереджав мене про вовка уві сні.

— Ти маєш очі матері, — сказав він.

— А ви маєте звичку не відповідати на запитання. На його обличчі промайнула слабка усмішка.

— Справедливо.

— Тоді почнемо спочатку. Хто ви?

— Северин тебе не попереджав, що цікавість іноді вбиває?

— Северин не мій батько. Марк тихо видихнув крізь ніс. За інших обставин я могла б вирішити, що він стримує сміх. Але зараз йому було не до сміху. Чоловік із білим волоссям нахилив голову.

— Моє ім'я Еліас Вейр. Колись я служив королівському двору. До тієї ночі, коли північна садиба згоріла.

— Ви були там?

— Так.

— І бачили мою матір?

— Так.

— Тоді скажіть мені, що з нею сталося.

Еліас не відповів одразу. Він дивився на мене так, наче перед ним стояла не доросла жінка, а дитина, яку він колись не зміг урятувати.

— Я не знаю, чи вона жива, Лея. Ці слова виявилися страшнішими за будь-яку погану звістку. Я чекала на заперечення. На пояснення. На бодай якусь зачіпку, за яку могла б ухопитися. Натомість отримала порожнечу.

— Тоді звідки ви знаєте, що вона моя мати?

— Бо я допоміг їй урятувати тебе. Я відступила на крок.