Ціна трьох місяців

До дев'ятої ранку Лея встигла спалити одну партію круасанів, посваритися з постачальником борошна й тричі перерахувати гроші в касі. Результат не змінився. Їх не вистачало.

Не катастрофічно мало, не настільки, щоб негайно зачиняти пекарню, але достатньо, аби Лея відчула знайоме стискання під грудьми. Останні пів року вона навчилася рахувати все: кілограми борошна, години роботи печі, вартість масла, кількість покупців після обіду. Навіть недоспані ночі тепер вимірювала не годинами, а грошима, які могла б заробити, якби не витрачала час на сон.

Пекарня жила. Повільно, вперто, усупереч зростанню цін і дедалі дорожчій електроенергії. Проте її батько за останні кілька місяців постарів так, ніби прожив іще одне життя. Лея дивилася на нього крізь прочинені двері кухні. Остап сидів за столом, тримаючи перед собою чашку давно охололої кави. На столі лежав конверт із банківськими печатками. Вона знала цей конверт. Такі самі приходили щомісяця, відколи стару піч замінили новою промисловою. Тоді Остап пояснив, що взяв кредит для розвитку справи. Це здавалося розумним рішенням: нова піч споживала менше електроенергії, дозволяла випікати більше хліба й мала окупитися за кілька років. Лея навіть допомагала йому вибирати обладнання. Вона не знала лише одного: скільки саме батько позичив.

— Тату, ти сьогодні відкривав пошту? Остап підняв голову.

— Що?

— Питаю, чи ти відкривав пошту.

— Так.

— Тоді чому цей конверт досі лежить на столі? Він глянув на папери й відсунув їх убік.

— Бо не мав часу.

— Ти сидиш тут уже пів години.

— Леє, не починай. Вона витерла руки об фартух.

— Я не починаю. Я намагаюся зрозуміти, чому ти останнім часом поводишся так, ніби ми ось-ось утратимо все, що маємо. Остап нічого не відповів. І знову вона відчула, що за його мовчанням стоїть щось більше, ніж звичайні фінансові труднощі. Але продовжити розмову вона не встигла.

У двері постукали.

Не дзенькнув звичний дзвіночок над входом. Хтось постукав тричі — коротко, чітко, без жодного натяку на вагання. Лея вийшла до торгової зали. За склом стояв молодий чоловік у темному пальті. У руках він тримав шкіряну теку, а на обличчі мав вираз людини, яка звикла приносити погані новини й не вважала за потрібне вибачатися за них.

— Пані Верес?

— Так.

— Андрій Мельник. Я представляю юридичний відділ компанії «Северин Капітал». Лея не запросила його сісти.

— Якщо ви прийшли забирати обладнання, то вам доведеться пояснити, на якій підставі. Андрій трохи підняв брови.

— Бачу, ви вже ознайомилися з нашими вимогами.

— Я ознайомилася з листом, у якому написано, що до кінця тижня ми повинні сплатити прострочений борг. Там також згадується звернення стягнення на заставлене майно. Це достатньо зрозуміла мова.

— Тоді дозвольте пояснити деталі. Він розкрив теку й дістав кілька документів. Лея не взяла їх одразу.

— Спочатку скажіть, чому цим займається ваша компанія. Ми позичали гроші в банку.

— Ваш батько уклав договір фінансування з банком три роки тому. Після виникнення прострочення право вимоги за кредитом було передано нашій компанії. Передача оформлена документально. Відповідне повідомлення надсилали за адресою, зазначеною в договорі.

— Я нічого не отримувала.

— Позичальником є ваш батько, пані Верес, а не ви.

Це прозвучало сухо, майже байдуже. І саме тому вдарило болючіше, ніж якби він підвищив голос. Лея опустила погляд на документи. Загальна сума заборгованості становила мільйон сто вісімдесят тисяч гривень. Частина припадала на непогашений кредит, решта — на нараховані проценти та прострочені платежі. Вона перечитала цифри. Потім іще раз.

— Це не може бути правильно.

— Сума підтверджена розрахунком.

— Ми платили щомісяця.

— Платили. До того моменту, коли платежі припинилися.

Лея згадала минулу осінь. Тоді зламалася система опалення, а в Остапа почалися серйозні проблеми зі здоров'ям. Він кілька тижнів провів у лікарні, і вона самотужки тягнула пекарню, майже не виходячи з-за прилавка. Після його повернення батько сказав, що все владнав.

Вона повірила.

— Чому мені нічого не сказали?

Андрій не відповів. Це питання було не до нього. Лея перегорнула сторінку й побачила перелік заставленого майна: промислова піч, тістоміс, холодильне обладнання та частина виробничого інвентарю. Те, без чого пекарня перестала б бути пекарнею.

— Ви не можете просто прийти й забрати це, — сказала вона.

— Наша компанія має право вимагати виконання зобов'язань і звернутися до суду для стягнення заборгованості та реалізації предмета застави відповідно до договору й закону. Але ми не прийшли сюди самовільно вилучати обладнання.

— Поки що.

— Поки що, — погодився він. Лея повільно закрила теку.

— Чого ви хочете?