ЧАСТИНА VII — ПОВЕРНЕННЯ. ГЛАВА 36. ТИ

Ніч більше не була тихою.
Після того удару земля під колесами кемпера ще кілька секунд ледь помітно тремтіла. Десь за озером зірвалися з місця птахи, зашуміли дерева, а потім усе знову стихло.
Але це була вже інша тиша.
Діоніс не відпускав руку Дженні.
Він дивився на неї так, ніби боявся навіть моргнути.
Перлина лежала в його долоні.
Вона більше не була холодною.
Вона світилася м'яким золотим світлом, реагуючи на його дотик.
Ран стояв біля вікна.
— Треба їхати, — тихо сказав він.
Діоніс не відповів.
Він дивився тільки на Дженні.
— Ти чуєш його? — запитав він.
Вона повільно кивнула.
— Так.
— Що він говорить?
Дженні прикрила очі.
Голос знову з'явився.
Глибокий.
Далекий.
Але тепер він був набагато ближче.
Ти відкрила двері.
Дженні різко вдихнула.
— Він сказав…
Вона замовкла.
— Що?
— Що я відкрила двері.
Ран похмуро подивився на Діоніса.
— Значить, печать справді слабшає.
Діоніс стиснув перлину.
— Не тут.
Він підняв очі на Дженні.
— Нам треба виїхати.
Вони рушили ще до світанку.
Дорога через Нову Зеландію була майже порожньою.
Темні гори залишалися позаду, а небо поступово світлішало.
Дженні сиділа біля вікна.
Вона дивилася на краєвид, але майже не бачила його.
У голові змішувалися спогади.
Ліс.
Храм.
Золоте світло.
Дев'ять чорних хвостів.
Його руки.
Його очі.
Їхній поцілунок.
Ім'я.
Вона вже чула його.
Не раз.
Але тепер воно було зовсім поруч.
Діоніс сидів навпроти.
Він майже не говорив.
Перлина була захована в його руці.
Дженні подивилася на нього.
— Покажи.
Він зрозумів, про що вона.
Повільно розтиснув пальці.
Золота перлина лежала на його долоні.
Дженні дивилася на неї.
І раптом побачила іншу картину.
Тисячі років тому.
Вона — не Дженні.
Міранда.
Вона стояла перед ним.
На її очах були сльози.
А в ньому була перлина.
— Якщо я не знайду тебе… — говорив він.
— Ти знайдеш.
— А якщо ні?
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Тоді шукай.
Він нахилився до неї.
Поцілунок.
Золоте світло.
Перлина переходить до неї.
І його голос:
— Я знайду тебе.
Спогад зник.
Дженні різко розплющила очі.
Діоніс уже був біля неї.
— Ти згадала?
Вона дивилася на нього.
— Ти віддав її мені.
Він нічого не сказав.
— Ти знав, що я помру.
Його погляд опустився.
— Так.
— І все одно зробив це.
— Бо я не міг дозволити твоїй душі зникнути.
Дженні відчула, як на очах з'явилися сльози.
— Ти чекав?
Діоніс усміхнувся дуже сумно.
— Три тисячі років.
Вона дивилася на нього кілька секунд.
А потім просто обійняла.
Діоніс завмер.
Наче не очікував цього навіть після всього.
Потім обережно обійняв її у відповідь.
І вперше за три тисячі років йому більше не потрібно було чекати.
Вона була поруч.
Коли сонце піднялося над горами, вони зупинилися біля невеликого озера.
Вівіан і Ран вийшли першими.
— Кава? — запитала Вівіан.
— Обов'язково, — відповів Ран.
Вони відійшли трохи далі, залишивши Дженні й Діоніса самих.
Дженні стояла біля води.
Вітер розвівав її волосся.
Діоніс підійшов позаду.
— Ти боїшся?
— Трохи.
— Я теж.
Вона повернулася.
— Ти? Демон, який прожив три тисячі років?
— Саме тому.
Вона усміхнулася.
— Чого ти боїшся?
Діоніс подивився їй в очі.
— Що знову тебе втрачу.
Дженні зробила крок до нього.
— Не втратиш.
— Ти не можеш цього обіцяти.
— Можу.
Вона взяла його за руку.
— Бо тепер я пам'ятаю.
Діоніс завмер.
— Що?
Дженні заплющила очі.
Перед нею знову з'явився храм.
Стародавній світ.
Каєн.
Еребан.
Світло.
Техьон.
І вона.
Міранда.
Спогади вже не були окремими уривками.
Вони почали складатися в одну історію.
Вона розплющила очі.
Подивилася на чоловіка перед собою.
Його темне волосся.
Його очі.
Його обличчя.
Ті самі очі, які вона бачила у своїх снах.
Ті самі руки.
Той самий голос.
Її губи ледь помітно затремтіли.
— Техьон…
Діоніс перестав дихати.
Наче весь світ раптом зупинився.
Він почув своє справжнє ім'я.
Не «Діоніс».
Не ім'я, яке він носив останні роки.
Не ім'я, під яким ховався від минулого.
Техьон.
Вона сказала його.
Вона.
Міранда.
Він опустив голову.
На його обличчі з'явилася усмішка, але очі наповнилися сльозами.
— Скажи ще раз.
Дженні підійшла ближче.
— Техьон.
Він заплющив очі.
І одна сльоза скотилася по його щоці.
— Я думав, що вже ніколи цього не почую.
Вона торкнулася його обличчя.
— А я думала, що ніколи тебе не знайду.
Він тихо засміявся крізь сльози.
— Ти не знайшла мене.
— Ні?
— Я знайшов тебе.
Дженні усміхнулася.
— Тоді ми обоє знайшли одне одного.
Він притягнув її до себе.
Цього разу без страху.
Без сумнівів.
Без трьох тисяч років очікування між ними.
Але далеко від них…
під землею щось ворухнулося.
Там, де колись стояв храм.
Там, де три тисячі років тому було запечатано те, що не мало повернутися.
Камінь тріснув.
З темної щілини вирвався чорний дим.
А потім пролунав голос.
Вона згадала.
Пауза.
А тепер…
Друга тріщина пройшла крізь камінь.
…згадаю і я.
Дженні раптом завмерла в обіймах Діоніса.
— Техьон…
— Що?
Вона поклала руку на груди.
Її серце билося швидше.
— Він прокинувся.
Діоніс подивився на Рана.
Ран уже стояв неподалік.
Він почув.
І зрозумів.
— Еребан.
Діоніс міцніше стиснув руку Дженні.
А вона дивилася на далекі гори.
Тепер вона знала, ким була.
Знала, кого любила.
Знала, кого чекала всі ці роки, навіть не пам'ятаючи цього.
Але тепер починалася інша історія.
Бо Міранда повернула собі пам'ять.
А Еребан…
повертав собі силу.