ЧАСТИНА VII — ПОВЕРНЕННЯ. ГЛАВА 35. ПЕРЛИНА

Ніч у Новій Зеландії була незвично тихою.
Після подій біля озера ніхто з них уже не спав по-справжньому.
У кемпері горіло лише маленьке світло над кухонною зоною. За вікнами лежала темрява гір, а десь далеко чувся вітер, який ворушив верхівки дерев.
Дженні сиділа на краю ліжка, обхопивши руками коліна.
Вона не могла перестати думати про слова Рана.
Про Каєна.
Про Міранду.
Про Техьона.
І про той поцілунок, якого вона ще не пам'ятала повністю, але вже знала, що він був справжнім.
Діоніс стояв біля вікна.
Він мовчав.
Відтоді як Ран розповів правду про своє минуле, між ними повисло щось важке.
Наче всі вони підійшли до межі, за якою вже не можна було повернутися до колишнього життя.
Дженні подивилася на нього.
— Ти знав?
Діоніс не обернувся.
— Що саме?
— Що я… — вона замовкла. — Що в мені є щось із минулого.
Він повільно заплющив очі.
— Так.
Дженні опустила погляд.
— І ти знав, хто я?
Тиша.
Цього разу він не відповів одразу.
Потім повернувся до неї.
— Я боявся помилитися.
— Але ти знав.
— Я підозрював.
Вона усміхнулася сумно.
— Ти завжди так відповідаєш.
Діоніс підійшов ближче.
— Бо якщо я скажу це вголос… усе стане реальним.
Дженні підняла очі.
— А якщо я вже готова почути?
Він зупинився навпроти.
Довго дивився на неї.
У його погляді було стільки всього, що Дженні стало важко дихати.
Три тисячі років.
Саме стільки часу він чекав.
А тепер вона сиділа перед ним.
Жива.
Але ще не його Міранда.
Ще не та жінка, яку він пам'ятав.
— Ти не повинна згадувати все одразу, — тихо сказав він.
— А якщо я хочу?
— Тоді я залишуся поруч.
Вона простягнула руку.
Діоніс на мить завмер, а потім узяв її долоню.
Його пальці переплелися з її.
І саме в цей момент Дженні відчула біль.
Не сильний.
Але глибокий.
Прямо в грудях.
Вона різко вдихнула.
— Діоніс…
Він миттєво напружився.
— Що?
Дженні притиснула руку до грудей.
— Вона знову…
— Перлина?
Вона кивнула.
Діоніс зблід.
Він уже знав цей стан.
Знав, що означало це відчуття.
Але цього разу було інакше.
Світло не просто з'явилося.
Воно почало рухатися.
Під шкірою Дженні проступило м'яке золотаве сяйво.
Діоніс відступив на крок.
— Ні…
— Що відбувається?
— Не знаю.
Але він знав.
Принаймні боявся, що знає.
Перлина три тисячі років була частиною її.
Вона зберігала залишок душі Міранди.
Вона мала знайти його.
Але він ніколи не думав, що повернення може відбутися саме так.
Дженні раптом почула голос.
Не Еребана.
Інший.
Наче дуже далеке відлуння.
Техьон…
Вона заплющила очі.
Перед нею спалахнув ліс.
Золоте світло.
Довге волосся.
Чорні хвости.
І він.
Той самий чоловік.
Техьон.
Він стояв навпроти неї.
А потім вони поцілувалися.
Спогад був настільки реальним, що Дженні здригнулася.
Вона розплющила очі.
Діоніс був зовсім поруч.
— Я бачила тебе.
Його голос став хрипким.
— Що саме?
— Наш перший… — вона замовкла. — Ні.
Вона похитала головою.
— Це був не перший.
Діоніс завмер.
Дженні дивилася на нього, а в її очах з'явилися сльози.
— Ми вже були разом.
Він нічого не сказав.
Тому що в цю секунду перлина спалахнула.
Світло заповнило весь кемпер.
Вітер ударив у вікна.
Лампа згасла.
Ран і Вівіан прокинулися одночасно.
— Що це було?! — вигукнула Вівіан.
Ран уже стояв.
Він подивився на Дженні.
Потім на Діоніса.
І зрозумів.
— Це почалося.
Діоніс не відводив погляду від Дженні.
Світло навколо неї ставало дедалі сильнішим.
А потім раптом…
зникло.
Дженні похитнулася.
Діоніс підхопив її.
— Дженні!
Вона заплющила очі.
Але не втратила свідомість.
Навпаки.
Вона відчула дивну легкість.
Наче щось, що багато років лежало всередині неї, нарешті перестало бути частиною її тіла.
Вона подивилася вниз.
— Діоніс…
На її грудях більше не було золотого світла.
Він зрозумів першим.
— Перлина…
Вона повернулася.
Але тепер…
не в ній.
Світло з'явилося між ними.
Маленька золота перлина зависла в повітрі.
Діоніс дивився на неї, не вірячи власним очам.
Три тисячі років.
Він чекав на це три тисячі років.
Перлина повільно полетіла до нього.
І торкнулася його долоні.
В ту ж мить Діоніс зігнувся від болю.
— Діоніс! — Дженні кинулася до нього.
Його очі спалахнули золотом.
За спиною на мить з'явилися дев'ять чорних хвостів.
Повітря навколо нього здригнулося.
А потім усе стихло.
Діоніс стояв нерухомо.
Перлина лежала в його руці.
Та сама.
Та, яку він колись віддав Міранді.
Та, яку вважав втраченою разом із нею.
Він стиснув пальці.
І вперше за тисячі років у його очах з'явилися сльози.
Дженні дивилася на нього.
— Це вона?
Діоніс підняв голову.
— Так.
Вона чекала.
— Це твоя відповідь?
Він зробив крок до неї.
— Так.
— Хто я?
Діоніс дивився прямо їй в очі.
— Та, на кого я чекав.
Дженні завмерла.
Між ними залишилося лише кілька сантиметрів.
Вона бачила сльозу на його щоці.
І чомусь простягнула руку.
Торкнулася його обличчя.
— Тоді…
Її голос затремтів.
— Не чекай більше.

Діоніс заплющив очі.
Він нахилився.
І цього разу не зупинився.
Їхні губи зустрілися.
Поцілунок був тихим.
Не таким, яким він був три тисячі років тому.
Не поцілунком прощання.
Не поцілунком, що дарував перлину.
Цього разу він був їхнім.
Дженні відчула, як його рука обережно лягла їй на спину.
Вона притулилася до нього.
І в ту ж секунду десь далеко пролунав глухий удар.
Наче здригнулася сама земля.
Діоніс різко відсторонився.
Ран подивився у вікно.
— Ви це відчули?
Другий удар був сильнішим.
Дерева за вікном здригнулися.
Вівіан прошепотіла:
— Що це?
Ран повільно підняв очі.
— Перлина більше не стримує його.
Дженні відчула холод.
— Кого?
Ніхто не відповів.
А потім вона почула голос.
Цього разу зовсім близько.
Прямо всередині себе.
Нарешті…
Дженні схопилася за груди.
Діоніс миттєво взяв її за руку.
— Дженні?
Вона дивилася в темне вікно.
І вперше в її очах з'явився не страх.
А впізнавання.
Бо тепер вона знала:
щось усередині неї чекало саме цього моменту.
А перлина…
нарешті повернулася до того, кому належала.
Та разом із нею зникла остання печать, яка стримувала темряву.
І десь глибоко всередині Дженні…
щось відкрило очі.